Глава 2. Найкраща

– Ваша Величносте! – сивий худорлявий старий зі зморшкуватим обличчям й опущеними плечима, ніби притиснутими непомірним тягарем, сумно дивився знизу вверх на високого кремезного чоловіка, чиє чорне волосся аж відливало синню. – Я більше не можу виконувати обов’язки головного алхіміка. Ви ж розумієте це.

– Розумію, Анґроде, – дратівливо мотнув головою той. – Але й ти розумієш, що знайти алхіміка буде набагато простіше, аніж знайти відданого мені алхіміка.

– Мені вже сто п’ятдесят років, Ваша Величносте, – невесело всміхнувся старий. – Я й так досяг практично неможливого, але більше ніяка магія нездатна утримати мене в цьому житті. Точніше, я більше не маю сил утримувати його, – він здійняв перед собою руки, розпачливо спостерігаючи за їхнім тремтінням. – Та й енергетичні потоки став гірше бачити, а це – не припустимо.

– Й що ти пропонуєш?

– Оголосіть відбір помічника головного алхіміка, а я спробую знайти гідну заміну собі. Тільки віддайте наказ, щоб оголошення довели до відома навіть найменших алхімічних крамниць, – зробив уточнення старий. – Я маю знайти найкращого.

– Гаразд, Анґроде, – король відштовхнувся від стола, на який спирався, – я віддам цей наказ, але ти вже, будь добрий, не квапся перебратись до світу тіней.

Старий поволі опустив руки на підлокітники крісла й усміхнувся:

– Роки два в мене ще є, Ваша Величносте, тому й хочу встигнути підготувати собі заміну, поки не втратив хоча б магічне чуття.

Жорстка долоня короля лягла на плече алхіміка:

– Тримайся, мій вірний друже – ти мені потрібен.

– Я стараюсь, – поплескав його по руці старий, – але я не вічний.

Стрімко покинувши покої алхіміка, король кивнув до свого секретаря, що очікував за дверима:

– Розпорядника до мене в кабінет! – й рушив коридором до сходів.

***
Фаелія довго намагалась пригадати – яким чином вона опинилась на мосту після того, як зібрала росу нічної зірки. В неї ще ніколи не було провалів пам’яті, а тут… Останнє, що пам’ятала – момент, коли випила зілля пришвидшення. Й одразу за ним – міст. Не могла ж вона в одну мить проскочити ліс! Чи могла?

Та її роздуми перервав королівський вісник, що увійшов до їхньої лавки й рушив до неї з таким виглядом, наче це він тут хазяїн:

– Хто володіє лавкою? – спитав досить грубим тоном.

Ну, звісно ж! Хто вона й хто він?! Бундючний слуга бундючного короля – пирхнула про себе.

– Моя бабуся – Тесалія Таґвор, але її зараз немає, – не надто порадувала вона вісника.

– А ти хто? – абсолютно невдоволено втупився той в неї.

– Мабуть, її онука, – глузливо хмикнула дівчина.

– Мене не цікавлять ваші родинні стосунки! – різко відрізав їй вісник, сердито хмурячись. – Ти маєш якесь відношення до алхімії?

Таке хамське ставлення страшенно бісило її, й дуже хотілось поставити на місце цього зарозумілого типа, котрий явно й себе ледь не королем вважав.

– Звісно, маю! – задерикувато смикнула вона підборіддям. – Я з неї складаюсь: мене в пробірці виростили.

З хвилину вісник ошелешено кліпав очима, намагаючись, видно, згадати, чи таке взагалі можливо, після чого тицьнув їй до рук аж два однакових оголошення з королівськими печатками, де всім алхімікам Еліону пропонувалось з’явитись у палац, щоб взяти участь у відборі помічника головного алхіміка.

Фаелію наче блискавкою вдарило: це був реальний шанс вирватись з боргів! На жаль, їхня лавка частіше приносила збитки, аніж доходи. А платні помічника королівського алхіміка мало б вистачити аби за кілька місяців виплатити й борги, й викупити цей будиночок в орендаря.

Вона так захопилась вивченням умов відбору, що й не помітила, як вісник пішов – навіть, не попрощавшись. Та вона вже уявляла себе переможницею, з котрою таким типам доведеться поводитись чемно. Залишилось вмовити бабусю – не ставати на шляху щастя онуки, та з цим, Фаелія відчувала, могли виникнути проблеми. Як у воду дивилась…

– Ні! Ні! Й ще раз – ні! – наголосила бабуся на останньому «ні», не встигнувши прочитати оголошення, й для більшого ефекту ляснула долонею по столу. – Я не відпущу тебе до королівського палацу! Навіть думати не смій, щоб наблизитись до того монаршого розпусника!

– Звідки ти взяла, що він розпусний? – насмішкувато пирхнула дівчина. – З пліток, що розпускають тіточки, від котрих чоловіки повтікали?

– Фаеліє! – дійсно гнівно гримнула жінка. – Ти не поткнешся туди!

– Бабусю моя дорога, – улесливо всміхалась Фаелія. – Якщо нас викинуть на вулицю, то, повір, розпусний король здасться тобі найменшою загрозою для мене.

– Я бачу, – сердито склала на грудях руки жінка, – ти вже все вирішила?

– Ба! – підскочила до неї дівчина й, обіймаючи, цмокнула в щоку. – Ну, це ж дійсно шанс! Та й навіщо я королю, коли біля нього повно придворних дам. Куди мені до них! І, взагалі, я сидітиму в лабораторії: навряд Його Величність там вештається.   

– Дівчинко моя, – жінка обійняла онуку. – Він – братовбивця. Більше того, він вбив й племінника. Для нього влада важливіша навіть за рідну кров, а ти хочеш опинитись поряд з таким монстром?

– Дивно, – примружившись, Фаелія задумливо постукала пальчиком по підборіддю. – Не так давно монстром ти називала минулого короля, й навіть казала, що при нинішньому – жити стало набагато легше.

– Це ніяк не скасовує того, що Саґрон Мунвард вбив своїх рідних, – не здавалась її бабуся. – В нього жорстоке серце й чорна душа.

– Ба! – пирхнула дівчина. – Мало не кожен алхімік Еліону ладен позбутись нас тим, чи іншим способом. Якщо ми помиратимемо з голоду – вони й окрайця хліба нам не кинуть, сподіваючись спекатись конкурентів. Скажи мені, що вони не жорстокі, – згадувати про збирачів, котрі торік взагалі її ледь не прибили, вона не стала, аби не рознервувати бабусю. – А місце помічника королівського алхіміка – дасть нам можливість не залежати від примх долі.