Глава 1. Встигнути до тіней

ПРОЛОГ

– Ти маєш увійти в довіру короля, моя дівчинка, – голос володарки Солнара луною прокотився попід стелею храму Анайре* – богині ноттів*. – Від тебе залежатиме наше майбутнє. Ти маєш вивести ноттів з-під землі.

– Так, повелителько, – тихо, але впевнено відповіла закутана в чорний плащ висока струнка дівчина.

Вони стояли одна навпроти іншої по різні сторони олтаря*, витесаного з чорного обсидіану, й в нічній півтемряві на ньому вигравали лиш відблиски магічних світильників, вбудованих в такі самі обсидіанові стіни храму. Та варто було старшій жінці покласти на нього руку, як його пронизало десятками яскраво-синіх блискавок, змушуючи сяяти цю святиню холодним вогнем.

– Поклади свої руки, – кивнула на олтар володарка, забираючи свою.

Не вагаючись, дівчина виконала наказ, і її руки охопило синім полум’ям, яке здіймалось все вище, ніби розтікаючись нею. За мить вона сама вже скидалась на вогнище, що палахкотіло посеред храму, висвітлюючи символи, виведені на стінах, кожен з яких спалахував й розтікався по стінах сяючим мереживом, що спліталось у химерний візерунок з іншими, утворюючи об’ємну картинку.

Попід стелею, в самому її центрі, поступово проявилась тендітна жіноча постать, тілом якої струменіла невагома напівпрозора блакитна сукня. Жінка ніби спускалась невидимими сходами вниз – до олтаря. Але в якусь мить вона перетворилась на вихор, й внутрішнім простором пронісся зненацька налетілий вітер, обдавши прохолодою обох присутніх, й так само раптом стих. Лиш полум’я, котрим палахкотіла дівчина, змінило свій колір на червоний, а потім на білий, й поступово згасло, ніби всотавшись в її тіло. Та ще з хвилину було помітно, як цей вогонь пульсував під її шкірою.

– Сила Анайре з тобою, – полегшено видихнула володарка. – Ти маєш використати її на благо нашого народу.

– Так, повелителько.

– Будь обережною, дівчинко: король – справжній хижак. Хитрий і підступний.

– Я пам’ятаю.

Жінка наблизилась до неї й, обійнявши, поцілувала в чоло:

– Захисти тебе Анайре!

– Дякую, повелителько! – стрімко повернувшись, дівчина рушила до виходу й за мить її струнка постать зникла в темряві підземних переходів.

Анайре* – богиня ноттів*, народу ночі, як їх називали в землях Ейтанії. Серед них народжувались маги ночі, котрі могли ходити тінями, через що їх вважали дуже небезпечними й практично винищили, змусивши ноттів сховатись під землею, збудувавши там свої міста. Саме їх звинувачували у виникненні тінників – монстрів, що виходили з тіней пізнього вечора й вночі, й викрадали людей, що траплялись на їхньому шляху. Тінники схожі на ожилі кущі, або невисокі деревця.

Олтар - застаріла назва вівтаря. Використовую її, оскільки вівтар має відношення до християнства, а в моїх книжках використовуються вигадані пантеони богів. Вівтар походить від слова "вівця", котру приносили в жертву найчастіше, й мені не подобається ця співзвучність. 

***

– Бабусю! – худорлява дівчина звичним рухом зібрала своє блискуче хвилясте волосся кольору стиглого каштана у хвіст. – Я прогуляюсь, – накинула вона на плечі легку накидку з каптуром.

– Так пізно?! – висока сива жінка якраз закрила їхню лавку й зайшла до кімнати, що сполучалась з робочим приміщенням.

– Ще досить світло, й ми не збираємось йти далі річки, – весело усміхнувшись, онука цмокнула її в щоку.

– Фаеліє! – суворо зиркнула на неї жінка. – Обіцяй, що ти не поткнешся до лісу!

– Ба! Знущаєшся?! – обурилась дівчина. – Я ще жити хочу. А за пару годин там вже шастатимуть тінники. Це просто – побачення!

– Може, ти нарешті познайомиш мене зі своїм залицяльником? – підозріливо дивилась на неї бабуся.

– Він надто сором’язливий, ба! – сміхотнула дівчина й випурхнула за двері з іншого боку їхнього будиночка, що сполучав собою невеличку алхімічну лавку й житло.

Пробігшись вузькою вуличкою, засадженою тисом і ялівцем, через що вона здавалась ще більш тісною, дівчина шаснула до найближчого провулка. Вздовж нього так само тягнулись ті ж кущі, аромати яких гарантовано очищали повітря й, кому, як не алхіміку, було помітно, що енергії рослин сплітались у захисний контур, що не пропускав сюди досить відчутну кількість неприємних істот, одними з яких й були тінники – ті, що виринали з вечірніх тіней й забирали з собою всіх, хто їм траплявся на шляху. Для чого? Ніхто не знав, адже жертви більше не повертались.

Проте, сама присутність рослин захисту не гарантувала: їх треба було висадити в певному порядку й з певною щільністю, та ще й залежно від сили самої рослини, а бачили її – також алхіміки, хоча й далеко не всі. Фаелія – бачила. Але, через її вік – якихось неповних двадцять років – до неї не особливо дослухались. Доводилось діяти через бабусю, котра якраз ці енергетичні сплетіння бачила не надто добре, й навіть намагалась довести, що варто послухати б її онуку, але тоді вже припиняли дослухатись й до неї. Тому, аби від них не потікали й ті покупці, що вже були, вирішили з ними не сперечатись.

Проте саме через цих покупців Фаелія й бігла, насправді, до лісу, де якраз цього дня, напередодні найкоротшої в році ночі, можна було зібрати росу нічної зірки – квіток, формою й кольором схожих на зірки, що розкривали свої пелюстки під ніч. Й саме в цей день, точніше, вечір – зібрана роса набувала найбільшої сили, котру використовували в багатьох найдорожчих алхімічних зіллях. Можна було б її купити, але коштувала вона надто дорого. Воно й не дивно: кожен, хто ризикував її збирати, мав всі шанси нарватись на тінників, або, щонайменше, на замороків – тих, що збивали зі шляху й заманювали до лісу, де, знову ж таки, можна було зіткнутись з тінниками.

Та Фаелія сподівалась, що їй все ж пощастить встигнути зібрати росу до того моменту, коли тіні стануть густими настільки, що з них можуть з’явитись монстри. Вона кілька разів їх бачила: істоти були схожі на ожилі кущі чи деревця, через що більшість жертв помічали їх в останній момент, хоча ті й були не надто прудкими, й втекти від них можна було цілком реально. Та на крайній випадок був у неї ще один захист. До того ж, їхнє наближення вона відчувала.