1/1

О дванадцятій годині ночі в закритому й темному офісі пролунав несамовитий крик. 

Бек Юнчан різко сів у ліжку, відкидаючи тонку ковдру з грудей. Останнім часом він і сам не помітив, як став ночувати вдома у Хенсу без Хенсу. Той виявився не тільки представником сімейства котячих, які любили дряпатися, висловлюючи образу і приховану прихильність, а ще й представником сімейства совіних - часто затримується на роботі ночами. 

- Повечеряємо сьогодні хот-потом? - Він хапався руками за стіл і сідав, щоб по-щенячому зазирати Хенсу в очі. 

- Я не встигаю з цим проектом. Доведеться затриматися. - Він соромився дивитися на Юнчана, і як бука, намагався зосередитися на завданнях у комп'ютері. 

Спочатку Юнчан чекав на нього на роботі, попиваючи солодке молоко і заїдаючи корн-догами, частину яких таємно підштовхував до ліктя Хенсу, іноді викликаючи в того роздратування - він не їв під час роботи. Але Юнчан вважав, що той узагалі погано харчувався, тому частенько наполягав на їжі. 

Хенсу придумав компроміс - довіряючи тому йти до нього додому і готувати вечерю, чекаючи на нього. 

- Я буду твоєю вірною дружиною, - скалячи зуби в чарівній посмішці, яка змушувала серце Хенсу таємно тремтіти, Юнчан тікав додому й ставав до плити. 

Перший час Со Хенсу приходив додому пізно. Вони повільно їли, дивилися телевізор і лягали спати. Іноді довго цілуючись, бо на більше в Хенсу просто не залишалося сил. Але що більше Юнчан звикав до такого життя, то довше затримувався на роботі Хенсу. 

Со Хенсу і сам не знав, чи уникає він свого коханця, коханого, чи справді не старанно працює вдень, що до вечора все ще багато роботи. 

Він наказав Юнчану перестати його чекати і лягати спати. 

Бек Юнчан відмінно спав наодинці з собою у своїй квартирі, але у квартирі Хенсу, коли всередині серця жеврів вогник очікування, йому погано спалося. 

Він став зустрічати його о першій годині ночі або о другій, закушуючи мочку вуха Хенсу і тихо лаючись на чергове запізнення.  

Юнчан і сам не помітив, як оселився у квартирі Хенсу без Хенсу. Він дедалі частіше помічав свої речі, замість речей коханого в його ж квартирі. Якось неправильно.

Рівно опівночі погане передчуття стиснуло його серце, і він різко сів у ліжку, намагаючись віддихатися. Так не піде. Хенсу~я має ночувати у себе вдома, добре харчуватися і радіти життю. На його голову і без того звалилося багато чого. 

Швидко натягнувши штани, Юнчан, не вмикаючи світла, намацав якусь футболку і, не замислюючись, що вона точно на розмір менша за нього, із зусиллям натягнув її на торс. Тканина нелюб'язно затріщала, висловлюючи протест, але Юнчан абсолютно не звертав на це увагу. 

Він узяв ключі від машини і спустився на парковку. 

Сиро й темно. 

Він не може більше дозволяти цій угоді діяти. Хто знає, скільки ще збоченців захочуть роздобути його Со Хенсу - найкращого працівника у відділі? 

Таке вже траплялося. Пак Вонхо... 

Юнчан скривився, з неприязню згадуючи історію некрасивого емоційного маніпулювання і фізичного домагання. Йому пощастило, знайти Хенсу вчасно. Він, звісно, розбив тому придурку обличчя так, що йому знадобилася пластична операція і тривала реабілітація. І Юнчану навіть прийшов судовий позов, але після виплати щедрої компенсації та адвокатів, яких йому позичила подруга і сестра - все закінчилося просто розтратами.

Але Хенсу~я все ще залишався травмований тим, що сталося. Йому навіть довелося деякий час відвідувати психолога, який не допоміг, тож він знову занурився в роботу. 

Робота, дім, лікарняні рахунки матері, їжа, прибирання, близькість, але не емоційна. Рутина. Рутина. Рутина. 

Со Хенсу було соромно за свою матір. І нічого зі своїм соромом він вдіяти не міг. 

Йому соромно було за те, що крім свого тіла він не міг запропонувати нічого Юнчанові. 

Йому було складно усвідомити, що час, який вони проводили за спілкуванням, був найбільшою коштовністю. Тож ледь зізнавшись собі в коханні до нього, він зачинив мушлю серця ще сильніше і тримав двері руками з внутрішньої сторони, соромлячись повертатися додому. Та й роботи накопичилося багато. 

Усе звалилося одночасно. 

Черговий раз засидівшись допізна і клацаючи по клавіатурі, в офісі раптом згасло світло. Документ не зберігся. Ноутбук сам собою перезавантажився. Дедлайн завтра. І він ще не їв. 

- Вааааааааааааааааа!!! - Несамовито закричав він, тільки тому, що його ніхто не чув. 

Йому раптом стало жарко. Скроні здавило. У вухах шуміло. 

Він давно знав, що в нього підвищений тиск, але цього разу було надзвичайно погано. 

Він упав зі стільця і навкарачки підповз до прохолодної стіни, притуляючись лобом і хитаючись, навіть стоячи на кількох опорах, а не лише двох ногах. 

- Хенсу? - В офісі увімкнулося світло. 

Цей різкий спалах ще більше роздратував Со Хенсу: 

- Вимкніть, вимкніть... - Не впізнавши голосу через шум у вухах, благав він. 

- Гей... - Тихо покликав Юнчан, - Со Хенсу? Хенсу~я...? - Юнчану було потрібно всього кілька кроків, щоб підійти ближче і присісти навпочіпки поруч із Хенсу. - Милий, що з тобою?.. 

І Хенсу знову стало так соромно. Чому він завжди бачив його в найбільш непривабливому вигляді...? 

- Я просто загубив. Запонку загубив. - Невиразно залепетав він. 

- Поїхали додому? 

- Додому? - Хенсу нарешті прийшов до тями і крадькома глянув на Юнчана сльозяними очима. 

І чому його дім уже став спільним?

- Ні, я... Чудово! Все просто чудово. - Не приймаючи руку допомоги Юнчана, Хенсу різко встав і поправив піджак. - Я в порядку. - Він говорив спиною, не обертаючись. 

- Тоді, поїдемо додому. 

- Я не встиг із цим проектом. Світло відключили. І ноутбук сам перезавантажився... - Він шмигнув носом. 

- Гей... - Юнчан узяв його за руку. - Поїхали. Ти захворієш, якщо будеш так старатися. - Він із легкістю підхопив Хенсу на руки, наче він був пір'їнкою, а не дорослим чоловіком не тендітної статури.