Розділ XVI Не кінець історії

Павлусь розплющив очі. Все навкруг було огорнуте в темінь. Хлопчик згадав, що вони ж на Зворотну сторону відправилися з панського підземелля. Він підняв голову догори. На стелі виразно поблискували тисячі холодних крапочок. Яким це чином в стелі поробили дірки? А тоді хлопчик зрозумів, що всі вони стоять на панській горі на самому вершечку пагорба.

— Ви всі живі, здорові? — Запитав дід Денис.

— Так, так, — відгукувалися дорослі і діти.

— Точно всі? Альбо, ти є? — Уточнила тітка Женя.

— Гав! Гав! — Голосно повідомила про себе Альба.

— Молодець, моя собака-розума̀ка, — тітка погладила її за вушком, від чого псюра стала молоти хвостом і мало не підстрибувати.

Дивно, а ще недавно собацюра боялася ту страшну тітку. Раптом звідусюди забринькало, запищало. То приходили сповіщення на телефони про сотні пропущених дзвінків.

— Ото нам зараз всім перепаде на горіхи, — сказав дід.

— До речі, що казати будемо? Версії мають співпадати, — обтрушував штани Владлен Маркович.

— Дорослі триматимуть язика за зубами, а діти казатимуть правду. — Відповів дід.

— Як? Невже можна правду казати? — Аж підскочила Устя.

— Аякже, — покивав головою дід, — все одно вам ніхто не повірить, або спишуть на буйну дитячу фантазію.

— Але ж ви підтвердите наші розповіді,  — заперечила Селя.

— Без доказів скажуть, що ми «ку-ку», — покрутив пальцем біля виска дід, — та й не варто людям шукати того, на що вони можуть погано вплинути.

— То виходить в нас буде спільна таємниця, — підстрибнула Устя.

— Ми як «Братство перстня», як у фільмі! — Така ідея дуже сподобалася Селені.

— Ну нехай. А тепер додому йдемо, а то вже нас певно шукають, — тітка Женя присвічувала телефоном.

— Ви того, пробачте, — пролунав за спиною голос Владлена Марковича, — весь цей час я поводився, як останній дурник. А ви були поряд, і не залишили.

— Нехай все найгірше, що було в нас, лишиться на Зворотній стороні. Тепер станемо кращими, ніж раніше, — відповів дід.

— Точно, — погодилися всі.

— А що бабі Марії про Лизуна скажемо? — тихенько шепнув до діда Павлусь.

— Правду, — так само тихо відповів дід, — вона зрозуміє.

Компанія почала спускатися з пагорба.

— Та хай би мене помалювали! — Вигукнула Устя.

— Ти чого?! — Аж розсердився Павлусь, бо на мить серце рвонуло в п’яти.

— Я ж так і не дізналася, що таке лисоловка!

— То пофантазуєш і придумаєш, — посміхнувся дід.

Поки люди спокійно собі йшли і гомоніли про те, що будуть робити та казати, як почули якийсь шум.

Головною сільською дорогою йшла ціла юрба. Тут і тітка Тоня з дядьком Петром, і Устинин дід, баба Марія, поштарка Ліля, кілька сусідів, як звати яких Павлусь і досі не запам’ятав.

— Де це ви, скажіть на милість, були? — Розпатлана баба Марія здавалася сердитою. — Ми вже в поліцію дзвонити збиралися!

— Кілька годин ні слуху ні духу, та ми вже думали, що вас НЛО вхопило, — дядько Петро не сердився, але здавався стурбованим.

— Коли я казав прийти живими-здоровими, то мав на увазі прийти додому сьогодні. Маєш щастя, що баба Любка на останній автобус не встигла, і тільки зараз додому доїжджає з сусідами, — кивав головою дід.

— А до мами ви не дзвонили? — Зі страхом в голосі спитала Устя.

— Та що я, маленький, щоб зразу важку артилерію вмикати. Якби тебе самої не було, то одне, а так всі на раз зникнути не могли.

— А твій дід продвинутий, — шепнув до подруги Павло.

— Я прошу вибачення, — голос Владлена Марковича звучав позаду. — Мені помічники потрібні були, щоб в підземеллі розкопки робити, а там зв’язок не тягне.

— Де? В якому підземеллі? Звідки воно там взялося? А ви нічого не переплутали? Як ви про нього дізналися? — Звідусюди лунали питання, здивування.

Люди оточили археолога, і, здавалося, що вже не відлипнуть від нього. З тим гомоном дійшли вглиб села. Павлусь спостерігав за тою картиною. Йому здавалося, що він знову стоїть посеред фільму і просто дивиться кіно зсередини.

Дорослі говорили мало не до півночі. Домовилися, що підуть в підземелля зранку. А то в кар’єрі вночі точно можна в’язи покрутити.

— Слухайте, мені здається, коли ми ляжемо спати, то магія кудись випарується, — шепотіла до друзів Селена.

— Так, то як різдвяна казка. Ще не встигнеш кліпнкти оком, а вона вже минула.

— То що, не лягати? Я не витримаю не спати до ранку, — потер очі Павлусь.

— Я не буду лягати, — відповіла Устя, а сама насправді ледве стримувалася, щоб не позіхнути.

Дорослі говорили, діти стрибали, тихенько перешіптувалися, Альба скрутилася клубочком. А навколо щедро лили холодне світло літні зорі. І Павлусь в душі тішився, що знову може насолодитися чистим зоряним небом…

Павлусь прокинувся пізно. Здавалося, що ван проспав цілу вічність. Дійсно, магія минулої ночі скінчилася, проте цікаві події навколо тільки набирали обертів. Поки діти відсипалися після пригод, село гуділо. Місцеві збіглися до панської гори, і кожен старався першим протиснутися в ту шпарину, щоб подивитися на загадкове підземелля.

Миттю про знахідку дізналися журналісти. За кілька днів в село потягнувся ланцюг з кореспондентів. Були тут і репортери місцевих видань, і фотографи з поважних наукових журналів, приїжджали блогери, навіть був туроператор. Вже думав, як то скласти маршрут до такої знахідки.

Владлен Маркович зв’язався з колегами-археологами. Вони відкопали цілий лабіринт з приміщень. Місцевий фермер дав техніку, щоб акуратно зняти верхній шар ґрунту (ну не будуть же журналісти і туристи лазити небезпечною стежкою над прірвою). Так знайшли таємний вхід, який вів з панського кабінету у підземелля.

Нащадки панів Яблонських також дізналися про знахідку. Вони знайшли спонсорів, які погодилися відбудувати замок. Не двоповерховий, звичайно, а трохи менший. Проте палац мав бути дуже красивим. Роботи обіцяли розпочати вже наступної весни.