Розділ XV Шість дарунків Зворотної сторони

— Звідки ви тут взялися? — Запитала дівчинка.

— Владлен Маркович і наш кіт сюди нас перенесли, — ляпнув перше, що спало на думку, Павлусь.

— Скільки разів листя з дерев опадало? — Запитала незнайомка, показавши рукою на ліс.

— Скільки що? Як це? — Обізвався дід.

— Значить, не опадало ще, — чогось зраділа дівчинка. — Ще є час.

— Час на що? Хто ви? Що відбувається? — Запитав Павло.

— Ви ж Аґнешка, правда? — Оттак одразу рубонула Селя.

Дівчинка стрепенулася і навіть трохи знітилася.

— Мене давно так ніхто не називав. Звідки ви знаєте моє старе ім’я? — Запитала вона.

— На картині вас бачили, ті, що у панів Яблонських висіла.

— Ви зустрічали мого тата? — Напружилась дівчинка.

— Ні. Якщо ви та, про кого ми думаємо, то мусимо повідомити, що тата вашого давно вже немає на світі, — дід Денис делікатно повідомив неприємну новину.

— Скільки ж земних років минуло відтоді, — чи то запитала, чи то сказала сама до себе незнайомка.

— То де ж ми, скажіть на милість? І як нам додому вернутися? — Трохи роздратовано запитала Селенина бабуся.

— Додому вас вернути таки потрібно, — відповідала Аґнешка, яка здавалася Павлусеві казковою принцесою. — Хто з вас має камінь?

— Ніхто, — відповіла Устя. — З нами ще один чоловік був з псом.

— І кіт! — Вигукнув Павлик. — Не забувайте, що нам Лизуна повернути потрібно.

— Виходить, вас шестеро. Троє дорослих, троє дітей. Ну, і пес з котом. — Ніби підводила підсумок дівчинка. — Ви впевнені, що з вами більше нікого не було?

— Аякже, — відповів дід, — рахувати ми вміємо.

— То де ж той чоловік з каменем? — Запитала незнайомка.

— Ми розділилися, — відповів дід, чогось зиркнувши на Устину, — а тепер не знаємо, куди він пішов.

— Ну, нічого. Пошукаємо. — Сказала Аґнешка.

— А як це, що листя не опало? То ж цілий рік потрібно, щоб листочки виросли, пожовкли, а тоді облетіли, — запитав Павлусь.

— А що таке лисоловка? — Устя дивилася великими очима на цю красуню.

— Потім питання, — зовсім по-дорослому відповіла дівчинка. — Назад вам потрібно, і якнайшвидше.

Додому Устині хотілося, проте не аж так швидко, як казала незнайомка. В неї було мільйон питань. От наприклад, чи зараз вони ходять ногами догори, як показував Владлен Маркович на прикладі палички? Чи справді вони в країні Навпаки? Як так може бути, що листя опадає кілька разів на день? Чи в небі багато таких прозорих птахоскатів? Про дощ, гриби, равлики і казати годі. І що воно таке та лисоловка?

Інші думали про те саме. І кожен боявся, чи зможе повернутися додому. Проте дівчинка вдихнула в них надію на щасливий фінал.

— А як до вас звертатися? — Дід Денис не дарма здавався найбільш зібраним з тут присутніх, тому й поставив правильне питання.

— Я Акара, — тихо відповіла дівчинка, і після короткої паузи додала, — Ну що, гайда шукати вашу пропажу.

— А де твої батьки? Чи ти сама тут живеш? — Устя все ж не витримала, і одразу перейшла до незнайомки на «ти».

А що? Раз роззнайомилися, то нема чого вже й церемонитися! Селя виразно дивилася на подругу, мовляв, «а може не час до особистих питань». Проте в душі навіть раділа, бо ж самій було страх як цікаво дізнатися якомога більше про це місце.

— Я сама тут живу, на жаль, — тихо відповіла дівчинка.

Здавалося, вона ще не була готова до того, щоб отак розповідати про своє життя купці непроханих гостей.

— Дивіться! — спостережлива Селя щось помітила на землі. — Ці сліди ні з чим не сплутати!

Точно. На ще досі вологому ґрунті красувалися відбитки від чоловічого взуття та велетенських собачих лап. Компанія оживилася.

— Так це ж Владлена Марковича та Альби сліди! — Підстрибнув Павлусь. Ми можемо їх вистежити.

— От і добре. Йдемо за вашими друзями, — пожвавилася Акара, впевнено закрокувавши вперед.

До неї вже мов приклеїлася Устина. Селя також йшла хвостиком, щоб бува не пропустити чогось важливого. Дорослі відчували себе не в своїй тарілці від того, шо не могли контролювати ситуацію. Дід Денис та тітка Женя просто рушили ззаду без зайвих коментарів. Павлусь обернувся. Позаду шумів ліс. Деякі дерева вкривалися червоними плодами, схожими на яблука. А на деяких гілках починало жовтіти листя…

Питань у кожного в голові роїлося мільйон. Вони пролітали просто такими собі блискавками. Павлусь дивився під ноги і все ще тримав діда за руку. Устя, зачарована красою Акари, не зводила з неї очей. Їй навіть здавалося, що нова знайома красивіша та загадковіша, ніж Селя. Селена встигала роззиратися на всі боки, поки її бабуся слухала, як бухкало в грудях серце, і про себе молилася, аби не врізати дуба прямо на місці.

— Що це?! Як це?! — Крикнула Селя, показавши пальцем вбік.

По обидва боки від стежки росли дерева з чорним листям. Вони були не такими високими, як в лісі. Швидше нагадували карликові дерева. Між ними визирали сірими скелетами всохлі дерева. Де-не-де траплялися деревця зі прозорими, мов кришталевими листочками, вкритими червоними плодами. Ті плоди були настільки ідеально круглими, що нагадували м’ячики.

— А чому у вас дерева з чорним листям? — Запитала Селена.

— Вони хворіють, — тихо відповіла Акара. — Вже дуже довгий час я зриваю чорне листя, інакше хвороба буде поширюватися далі, і весь наш край захворіє. Ми залишимося без їжі і також помремо.

— А хто, крім вас, тут живе? — Запитала тітка Женя.

— Різні істоти, — загадкові відповіла Акара.

— І люди? — запитала Селя.

— І люди.

— А ще хто? — Селя як вже хотіла щось випитати, то чіплялася до співрозмовника, мов реп’ях.

— Місцеві мешканці.

— А хто це? — Не вгавала Селена.

— Істоти гармонії.

— А які вони? — Не могла відлипнути Селена.

— Різні, — засміялася Акара.

— А ви до кого належите? — Запитав дід Денис.

На мить Акара, яка йшла попереду компанії, зупинилася, обернулася. Вона так пильно подивилася на діда, що від того погляду запекло десь всередині.