Розділ XIV Там, де бути неможливо

Компанія друзів мимоволі гепнулася на густу траву. Хоча травою цю рослинність назвати було важко. Щось буро-зелене стелилося під ногами. Павлусь підняв голову догори. Колір неба нагадував ранішній схід сонця. Тільки от сонця видно не було.

Всенький горизонт застеляло рожевувато-бузковим відтінком. Так одразу й не збагнеш, яка зараз пора дня. Зовсім близько розкинувся ліс. Дерева не надто відрізнялися від тих, що росли вдома, проте на них зовсім не було листя. У вуха врізалася тиша. Дивно, в селі постійно є якісь звуки.

Павлусь покліпав очима. Складалося враження, що він щойно зліз з крутих гірок, і шлунок шукає своє місце в череві. Дорослі і діти озиралися, проте не могли збагнути, що воно таке сталося.

— Діду, ми що померли? — Першим перервав тишу Павлик.

— Не знаю, — чесно відповідав дід.

— А якщо ми померли, то зараз в раю чи пеклі? — Допитувалася Устя.

Вона згадувала розповіді бабуні Гані про загробний світ. В раю співають янголи, ширяють між хмарами, бринькають собі на чарівних арфах, а небо там синє-синє. А у пеклі ті, хто брехав у земному житті, лижуть розпечені пательні. Виходить, лизати їх мали би всі, бо нема такої людини, яка завжди казала би правду. В пеклі незвично і страшно. От тільки бабця не сказала, якого кольору в пеклі небо. Якщо не блакитне, то вони точно не в раю. Зараз прийдуть чорти з рогами, і почнуть їх смажити.

— Як ми могли всі разом померти? Не вигадуй, — все ще роззиралася на всі боки Селена.

— А якщо стеля кам’яна на нас впала, то могли й вмерти, — промимрив завжди песимістичний Павлусь.

— Ніхто не вмер, — роздратовано обмацував землю навколо себе Владлен Маркович. — Ви би краще камінь допомогли шукати, а то назад не виберемося.

«Капець мені, — збліднувши, подумала Устя, — як не прийду додому, баба приб’є!».

— Точно! Камінь! І Лизун! — нарешті згадав Павлусь. — Ви бачили, що наш Лизун крізь стіну стрибнув і камінь збив? Де ж наш кіт?

— Нехай Бог милує і заступить. Багато чого в світі бачила, а такого не бачила, — хрестилася тітка Женя.

— Дивіться! — Устя показувала на ліс.

— Що там? Ліс як ліс, — відповідав Павлусь

— Він зеленішає, — задумано мовила вона.

Дерева застигли в непорушній тиші, як хижі звірі, які от-от збиралися напасти на супротивника. Навіть найменша гілочка ніде не смикалася. Проте Устина була права: гілля ставало зеленішим: легенько малювалося в світло-салатовий відтінок.

— Я подивлюся, що то таке, — мала Варениха кинулася до дерев.

— Ти куди, стій! — Крикнув навздогін Павлик.

Дід міцно тримав за руку онука. «Добре Усті, вона без дорослого, може робити, що завгодно. Я також поглянув би на ліс»: думав Павлик,  хоча сам вчепився мертвою хваткою в дідову долоню.  

— Не можна розходитися, треба триматися купи, — міркував дід Денис. — Устино! Почекай, не ходи сама.

Компанія потягнулася гусячим строєм за Устею. Та вже добігла до лісу і розглядала дерева. Добре, що не встигла залізти на який стовбур. Тільки Владлен Маркович все ще обмацував руками все навколо, а той час як Альба притиснула хвоста і трусилася чи то від прохолоди, чи то від страху.

— Дивіться, — Устя пригнула гілку низенького молоденького деревця.

Недавно зовсім гола гілка вибивала зелені бруньки. Павлусь вдивлявся в манюсінькі листочки, і міг заприсягтися, що вони збільшуються.

— Вони ростуть, — ніби прочитала його думки Селя.

— Всі листки ростуть, — буркнула тітка Женя, хоч й сама помітила, що тут щось нечисто.

— Вони точно ростуть, — підтвердив Павлик, — і швидко.

Купка людей так і стояли, витріщившись в гілля. Кожен думав про своє. Павло тішився, що поряд дід. Він ще той винахідник, точно щось придумає. Дід ціпенів від думки, що не зуміє повернути онука додому. Сам то таке, а от за дитину страшно. Устя хотіла залізти на дерево і роззирнутися на місцевості. А Селя шкодувала, що немає поряд її тата. Бабця то добре, але тато був би в захваті від такої місцинки.

— Денисе, а ходи тут поглянемо? — Сказала тітка Женя.

— На що будемо дивитися? — Навіть не обернув голови дід. — Не варто розбредатися.

— На дещо, — притиснула голос тітка Женя.

В тих металічних нотках дід почув не прохання, а вимогу. А коли глянув на суворе обличчя сусідки зрозумів, що нічого вона йому показувати не буде, а хоче поговорити так, що діти не чули. Дід шепнув до Павла:

— Я швидко, а ви щоб ні на сантиметр не відходили звідси, зрозуміли? — Він затримав погляд на трійці. — Я прийду, а ви всі троє стоїте чемненько на місці, і нікуди не встигли влізти.

Дід пильно поглянув на Устину.

— А що я? — Щиро здивувалася Устя. — Не я нас сюди занесла, а Владлен Маркович і ваш кіт.

Дід підняв вгору палець і брову, тим самим показуючи, що не жартує. Дід Денис і тітка Женя про щось шепотілися, відійшовши на кілька кроків. Павлик дивився на них і розумів, що справи у них кепські. Якщо дорослі про щось перемовляються, жестикулюють руками і крадькома позирають на дітей, то самі не знають, що робити далі.

— Як ви думаєте, де ми зараз? — Селя підняла голову і крутилася навколо своєї осі, поглядаючи на небо.

— На тому світі, — майже крізь сльози промимрив Павлусь.

— На зворотному? Про який Владлен Маркович розказував? — Оживилася Устя. — Значить, тут скарбів повно.

— Яких таких скарбів? — Стрепенувся Павло.

— Про які Владлен Маркович розказував. Якщо ми на зворотній стороні, то тут можна попросити все, що захочеш.

— Я додому хочу, більше нічого, — тихо відповів Павлик.

— І я нічого не хочу. От би до тата і мами, — підтримала його Селя.

— А я хочу трохи пороззиратися тут, а потім придумаю ще бажання, — Устя обмацувала стовбури дерев.

Селена здивувалася, що її непосидюча подруга запам’ятала розповідь противного сусіда краще, ніж вона сама. Що ж з ними буде тепер? Дорослі все ще шепотілися. Від бездіяльності ставало нудно і ще більш тривожно.