Роздл XIII Всі карти розкрито

Павлусик закляк. Йому здавалося, що він забув, як дихати. В вухах щось бухкало. Лиш за мить хлопчик зрозумів, що то так голосно гепало його серце. Він спробував потихеньку позадкувати до виходу.

— Альбо! Охороняти! — Тепер голос противного типа був суворим і від того робився ще більше страшним. Пес знов загарчав.

— Чого ви тут? — Запитала Селена.

— Щось шукаю, — Владлен Маркович гупнув кувалдою по стіні.

Вуха закладало від нестерпного гулу. Так от що вони чули на горі! Посипалося каміння, здійнявся пил. І без того в сирому затхлому приміщенні стало важко дихати. Дівчата стали кашляти, а Павлик лише ловив ротом повітря, як риба без води.

— І знайшов! — Вигукнув злий сусід.

Друзі не бачили, що саме знайшов Дракула. Тепер було байдуже. Хотілося якнайшвидше дістатися додому. Проте як тільки хтось робив крок, гарчала Альба. Той пес точно вовка міг би завалити, що там казати про трійцю переляканих дітей.

— Випустіть нас, — Селена намагалася говорити спокійно. — Ви не можете нас тут тримати. Це незаконно!

— А я і не тримаю, — Владлен Маркович розвів руки в сторони. — Боже збав, віддаєте мені моє, і гайда гратися, чи що ви там робите.

— Ми вашого не брали, — заперечив Павлик.

— Аякже! — Крикнув сусід. — Де те, що ви витягнули з хати?

— Нічого ми не брали, — заперечувала Селена. Вона не брехала, вона ж то не лазила в пустку.

— Неправда, — Владлен Маркович підходив ближче.

Павлусь помітив його брудні руки, ґумові чоботи в пилюці. Навіть штани та сорочка були не першої свіжості. Невідомо, що він там шукав, і як довго ходив на гору.

— Давайте ми підемо собі, а то дорослі нас будуть шукати, — Павлик намагався дипломатично шантажувати страшного сусіда.

— То зробіть так, щоб не шукали! Де згорток з дерев’яного бамбѐтеля?

— Не було там ніякого згортка, скринька сама, та й все! Відчепіться! — Крикнула Устина, не усвідомлюючи, яку дурницю втнула.

Владлен Маркович ніби засвітився зсередини, і навіть не приховував свою радість. Він, мов навіжений, почав стрибати і пританцьовувати. «Телепень якийсь»: промайнуло в Павлусика в голові.

— Невже ви таки маєте скриньку?! Не може бути, оце таки радість! Нарешті! Нарешті він буде в мене.

Від тріумфу Владлена Марковича робилося ще моторошніше, ніж від злості.

— А ви що, не знали, що скринька в нас? — Обережно запитала Устя.

— Підозри були, але напевне ніколи нічого не знаєш.

— Так ви ж самі сказали щойно! — З досадою крикнула Устина.

— Це, моя мила довгоноса пташечко, називається «обести навколо пальця». Я просто припустив, бо бачив, як ви на панське фото витріщалися. Не вперше ту річ бачили. А витягнути скриньку зі схованки могли лише маленькі тоненькі загребущі рученята!

Устя тряслася і сердилася на злого Дракулу, на себе, на це дурне підземелля, і на все на світі. Вона сама хотіла додому. Хоч було дуже цікаво дізнатися, що ж таки ховається в скриньці.

— То відпустіть нас, а ми принесемо вам скриньку, — запропонувала Селя.

— Ага. Ніби я дурненький, — засміявся сусід.

Владлен Маркович підійшов близько-близько, нахилився до дітей так, що їхні очі зустрілися. Він хотів щось сказати, та Устя зблідла і розкрила рота. Дракула помітив, що тут щось не так. Дівчинка дивилася на його шию. На товстому ланцюжку висіла подовгаста срібна крапля. Хтось зробив у ній дірочку, і вона нагадувала кулон. Коли Владлен Маркович нахилився, він вислизнув з-під сорочки. Для когось така прикраса здавалася звичною, проте діти її одразу впізнали. Їхній сусід, а тепер майже викрадач, зрозумів це.

— Не може бути! І ключ ви маєте? — Його очиська блимали, як дві жарини у вогні.

Брехати було марно. Владлен Маркович бачив їх наскрізь. Не проведеш того шуліки. Устя просто покивала головою. Та друзі не могли її звинуватити в боягузтві, бо й самим було добряче лячно. Героєм легко бути на словах, а от на ділі щось воно виходить не те. І куди ж та вся сміливість випаровується?

— Бінґо! Кращий подарунок, ніж на всі Дні народження разом взяті. Невже мені нарешті пощастило? Тепер я прославлюся! Нарешті я прославлюся на весь світ!

Владлен Маркович підстрибував, розмахував руками, і скидався на божевільного. «Зараз ласти склеїть від радості, а ми вмремо тут, бо Альба не випустить»: подумав Павлик.

— А що таке в тій скриньці? — Цікавість Селени перемагала страх.

— Принесете, то покажу, — знов його голос був солодко-приторним.

— То ми підемо? — Щиро зраділа Устя.

— Ага, і приведете зараз півсела. Ну вже ні. Хтось один йде, двоє лишаються.

— Це викрадення і шантаж! — Селена зробила крок вперед. — Ви незаконно утримуєте дітей.

— А я вас не тримаю. Чим швидше принесете мені моє, тим швидше підете додому і забудете, що ви тут були. То хто біжить за моїм скарбом?

Між дітьми запанувала тиша. Ніхто не хотів йти і ніхто не бажав залишатися. Скринька була в Павла. Отже, у будь-якому випадку доведеться йти йому. Павлик помітив, як трусилися в Усті руки. Йому стало шкода подруги. Хто ж як не він мусить визволити дівчат з халепи. Хоч вони й самі були трохи в тому винні. Проте зараз не час шукати крайнього.

— Я піду, — твердо мовив Павлусь.

Як тільки він вимовив це вголос, одразу стало чогось спокійно. Страх ніби відділився і стояв поряд з ним. Дихати стало вільно, розум став ясним. І чого було від всього на світі тремтіти?

— Ти впевнений? — Тихо запитала Селена?

— Так, — рішуче відповів Павлусь.

— Рекомендую не баритися. Ну, і тримати язика за зубами, звісно. А то в цьому старому підземеллі купа ніш і коридорів. Заховаю твоїх подруг так, що ніхто не знайде, — Владлен Маркович не жартував.

— Добре, — Павлусь подумки прикидав, за скільки часу добіжить від панської гори додому і вернеться за друзями.

— Альбо, пропусти.

Псюра одразу відступила, звільняючи прохід для Павла. Він вибирався крізь прохід, невелику печеру, за кілька кроків подолав стежку над прірвою у кар’єрі. Страшно не було. Павло не розумів, чого він не боїться. Мав би тремтіти, як осиковий листочок. Проте в думках був лише план, як швидко дістатися додому.