Розділ XII Пташки в клітці

Павлусь вернувся додому. З одного боку він був навіть радий, що більше нікуди не потрібно йти. Можна здійснити мрію: влягтися на ліжку і пірнути у віртуальний світ. Дід крутився в майстерні, бабця годувала курей. Кекс вже встиг вивалятися в болоті і від того почував себе надзвичайно гордо.

Павлик відчинив двері в кімнату, і стрепенувся від побаченого. Навпроти шафи сидів Лизун і притискався носом до дверцят.

— Лизуне! Ти як заліз сюди? Я ж двері міцно зачинив. — Чудувався Павлик. — І як ти примудряєшся проходити в зачинені кімнати?

Павло погладив котяру по голові, від чого той замурчав як трактор на городі.

— Давай, друже, на вулицю. А то бабуся не любить, коли шерсть залишається на меблях.

Проте котисько став мурчати ще сильніше, і звук вже ставав якимось іншим, не схожим на котячий, і взагалі ні на що не схожим.

— Ти чого, на двір іди, — все ще намагався приборкати спесивого звіра Павлусь, проте зазнав невдачі.

Лизун спритно звивався, і таки вислизнув з рук. Він знов всівся перед шафою і почав дряпати лапкою по дереву. З цікавості Павлик відчинив дверцята, а кіт пірнув у все ще не поскладений одяг. Павло дістав з підсподу скриньку, і Лизун наче оскаженів: лизав її, нявкав і перебирав лапками.

— Тихо, тихо. А то видасиш мене, — примовляв Павлик, погладжуючи кота.

Хлопчик заховав скриньку і продовжував чухати котяру, який вже трохи заспокоївся. Почувся стукіт вхідних дверей. Лизун поглянув на Павлика, і хлопчик помітив, що його очі знову всього на мить налилися золотом.

— Так швидко повернувся? — В двері заглядала бабуся.

— В Селі гості, — відповідав онук.

— За годинку обід буде, а ти Лизуню, як тут опинився?

— І сам не знаю, — Павлик вже не гладив кота, бо той притих і виразно дивився на бабусю.

— Прошу пана, на двір, — бабця жестом показала котові на двері, і той слухняно поплентався до виходу.

— Я покличу на обід, — мовила бабуся, зачиняючи за собою двері.

— Добре! — Гукнув услід хлопчик, а сам намагався зрозуміти, що ж то таке щойно було.

На ліжку забринькав телефон. Писала Селя: «Потрібно придумати на завтра причину, чому нам треба з самого ранку вийти з дому на цілий день».

Селена сиділа за столом і тихцем клацала повідомлення. Відколи вони з бабусею приїхали в Хмелівку, в дім тітки Тоні посипався цілий потік гостей. Приїжджали бабусині двоюрідні брати і сестри, небожі, куми, діти похресників і ще бозна які родичі. Багатьох з них тітки Тоня та Женя самі бачили ще в дитинстві. «П’ята вода на киселеві»: казав про них дядько Петро.

Від тих гостин Селя страшенно втомлювалася. Ще хоч би з дітьми приїжджали, та ж ні — лише дорослі. І всі розпитували про одне й те ж, хвалили її за чарівну зовнішність (хоч вона розуміла, що то не її заслуга), і обов’язково просили сказати щось іспанською. Оскільки ніхто, крім бабусі, іспанської не розумів, то вона себе хоч якось розважала, промовляючи абсолютні дурниці.

— Ой, а скажи, щось іспанською, — просили дорослі.

— У вашому носі сидить велетенська жаба. Моя корова не любить читати модні журнали. Ваші слимаки голосно мекають після обіду, — відповідала Селена з милою посмішкою.

На диво, бабуся Женя не сварила її за такі пустощі, а й сама тихенько підсміювалася з тих жартів, коли ніхто не бачив. Сьогоднішній обід виключенням не став. Проте, поки дорослі розмовляли, вона аналізувала інформацію та планувала завтрашній день.

Павлусь думав над повідомленням Селени. Брехати дідусеві з бабусею зовсім не хотілося, а реальний привід вештатися цілий день далеко від дому увесь день чогось в голову не приходив.

Знову на телефон прийшло сповіщення. «Невже придумала!»: Зрадів хлопчик. Проте повідомлення було не від Селі. В учнівський чат писала вчителька: «Вітаю вас, діти! Сподіваюся, ви чудово відпочиваєте, радієте і пізнаєте щось нове. Пропоную зробити фотозвіт про те, як ви проводили час влітку. А на початку навчального року ми влаштуємо презентацію ваших робіт. Сумую за вами і з нетерпінням чекаю осені!».

Одразу в чаті стали з’являтися схвальні відгуки, а дехто вже став закидати фото з відпочинку, чим почав дратувати Павлусика.

«Ото ще, фотозвіт робити. Тепер треба цілий день бродити селом, щоб знайти якісь цікаві місцинки»: буркнув сам до себе хлопчик. І тільки він захотів влягтися на ліжко, як його осінила думка. «Так це ж справжня причина ходити селом без потреби брехати!»

Павло дременув на кухню, де бабуся чарувала над салатом.

— Бабусю, дивися, — хлопчик протягнув їй телефон, щоб вона переконалася, що він нічого не вигадує.

— А що там? Ти прочитай, бо я без окулярів таке дрібне не бачу.

— Тут вчителька завдання дала: зробити фотозвіт про канікули. Можна ми завтра з дівчатами походимо селом, щоб пофотографувати цікаві місця? Але з самого ранку підемо, щоб схід сонця зняти? А то в усіх море, і гори, а в мене що?

— Ото дивина, — дід відклав убік газету, — раніше твір задавали писати, а тепер фото треба робити. Нічого собі, у вас як спростився навчальний процес.

— Так то для презентації, — відповів Павлусик. — Там і розказувати ще доведеться.

— А, ну якщо для презентації, то чого б і не пофотографувати, — дід підморгнув до баби Марії, — а ти, бабусько, що скажеш?

— Я завжди «за» за всякі прояви творчості, — відповідала бабця. — Тільки треба запитати дозволу в бабусі Люби і Жені.

— Аякже, — радів Павло, бо знав, що Селена випросить в своєї бабусі все що завгодно, а баба Любка тільки зрадіє, коли Устина хоч трохи побуде під чужим наглядом.

От і вирішилося питання! Павло одразу написав Селені і знов намагався додзвонитися до Устини. Та вкотре зазнав невдачі. Довелося бабі Марії дзвонити до баби Любки, пояснювати історію, ще й переконувати, що все буде безпечно і добре. «І чого вони з того походу таку проблему роздули? Як так цілими днями пропадаємо в полях, то ніхто не хвилюється»: думав Павлик. Дід ніби прочитав його думки.