Розділ XI Без страху і сумнівів!

Наступний день чимось нагадував перше січня, коли святкування Нового року відгриміло, але не потрібно нікуди поспішати, нічого робити, а в холодильнику повно смачної їжі. Павлусь смакував своє «післясвято», тулився до мами, не забував про тата і потихеньку під’їдав цукерки.

Та всьому хорошому і безтурботному настає кінець. Підвечір батьки пакували торби і торбинки, збираючись в дорогу. Кекс не любив прощань, тому намагався якнайбільше пооблизувати дорослих, а потім сховався за парканом, і тільки висунута зі шпаринки морда свідчила про те, що йому не байдуже. Лизун дивився пильним поглядом на Павлову маму, ніби казав: «Нічого, я про нього подбаю». Дід з бабою хвилювалися, що діти вирушають проти ночі, але нічого не вдієш — робота кличе.

Павло старався не плакати, але так йому стало сумно, хоч вовком вий. Він любив літо, але це чогось тягнулося так довго, і ніяк не намагалося закінчитися. Коли машина загубилася вкінці вулиці, хлопчик поплентався до хати, замотався в свою ковдру і сумував, поки не заснув.

Ранок здивував прохолодою і глибокими калюжами: вночі йшов дощ. Навіть курточку накинути захотілося, так стало свіжо на дворі. Бабця поїла онука гарячим какао на ґанку, сама смакувала ароматною кавою (подарованою тіткою Тонею) і нарешті нікуди не поспішала.

— Дай Боже здоров’я, Маріє Дмитрівно! — Вітався хтось з дороги.

— Дай Боже і вам, — відповідала баба Марія, придивляючись до подорожньої, і рушила до хвіртки. Таки незручно говорити з тим, кого не впізнала.

— Лілю! Ти! — Аж сплеснула долонями бабця.

— Та я, а хто ж, — сміялася поштарка Ліля, поправляючи неслухняні кучері.

— Точно багата будеш, бо я тебе нізащо не впізнала б, якби ти не обізвалася першою, — бабця хитала головою і усміхалася.

— Та чого там, — зашарілася Ліля, — чого б то не впізнати.

— Та ти на себе не схожа: зачіска, як в кінозірки, і сукня, і макіяж. Може в тебе свято яке? — Спохватилася бабця.

— Та ні, не свято, — Ліля крутила локон на палець. — Щось подумала, що я зимою і літом в тих самих штанях, та й захотілося змін.

Варто сказати, що робота листоноші нелегка. А Ліля лишилася одна на декілька сіл. Хоч два хутори і селами назвати годі, бо зосталося від них кілька хат, та все ще люди там живуть. Он дід Семен виписує дві газети. Ліля давно підозрює, що він їх не читає, бо має вже поганий зір. Але старенький дуже вже радіє, коли вона приходить. То грушку їй в сумку всуне, то ягід назбирає. А в сусідньому селищі кілька таких самотніх людей живуть. Так Ліля їм і таблетки купує, коли до міста їздить, і навіть дрова та воду до хати приносить.

Така вона, добра душа, тут пощебече, там посміється, десь небилицю розкаже. І нехай дехто каже, що плітки розносить. Для когось може плітки, то єдиний зв’язок зі світом, і доказ того, що він ще живий.

Бабця Марія дивувалася недарма, бо відколи Ліля на пошті стала працювати, так її і бачили в чорних штанях, широкій кофті невизначеного розміру, у кепці чи в шапці в холодну погоду.

— Лілю, ну ти прямо принцеса, красуня, чого ж ти раніше ховалася за тими кепками?

— Ой, скажете таке, тітонько, — відмахувалася поштарка, — тут молодість проходить, а сукні в шафі нудьгують, то чого б не провітрити їх трохи?

— Правду кажеш, — погоджувалася бабця, — ходи, кави тобі зроблю, а то ти вже від шостої ранку, мабуть на ногах.

— Та то нічого, що на ногах, дороги я не боюся, от тільки ногу на днях подряпала, та ще й на тому місці капець натер. У вас часом пластира немає? А то мені ще на «Босу гору» і за «Сині води» йти.

Тут Ліля вийняла ногу з капця, а на ній красувався велетенський пухир.

— Ну нічого собі! — Аж відсахнулася бабця Марія, посадила поштарку на плетений стілець на ґанку і побігла за аптечкою.

— Дякую дуже, то я позавчора пізно ввечері через кар’єр на панській горі верталася, то й камінчик у взуття влетів, спіткнулася, мало не скрутила в’язи.

— Мамцю рідна! Та чого ж ти пішла через кар’єр, там дійсно можна голову скрутити, та й собак диких повно! — Баба Марія дивилася круглими очима на Лілю.

— Та чого там, кого мені боятися. Мене вже кожен пес знає. Для всіх своя! — Сміялася Ліля. — Та й попутника я мала. Владлен від панського маєтку йшов, то й підвів вглиб села.

— Який Владлен? Не Владлен Маркович часом? Ну, той ти…., — Павлусь хотів сказати «тип», та вчасно прикусив язика.

— Та він, — як ні в чому не бувало, відповідала поштарка, — в селі тільки в нього таке ім’я.

— Та ж він у місто поїхав на кілька днів! — Павло і сам чудувався зі своєї сміливості, що вліз в дорослу розмову, та його ніби вуж вжалив від такої новини.

— Про місто нічого не казав, — Ліля сьорбала каву, — а про всякі цікаві речі розповідав. А ви знали, що його тато археологом був, і він з ним часом на розкопки їздив?

— Щось таке чули, — буркнув Павлусик, а сам не міг зрозуміти, чого ж їхній сусід збрехав і що робив ввечері на другому кінці села. — А він чого від маєтку йшов?

— А я й не питала, — аж тепер усвідомила Ліля, що не поставила таке цікаве питання. — Він все про закордони розповідав, то цікавіше, ніж наша сірість.

Ліля допила каву, подякувала бабі Марії, і ніби й не відчуваючи болю, пострибала далі, як та бабка в байці. Павлусь дивився на бабцю, а їй ніби було байдуже на ту всю історію.

— Бабусю, а що то за кар’єр такий біля панського дому? — Нарешті спромігся запитати, бо згадав, коли розкаже про це, то Селя буде вимагати максимум інформації.

— То панський дім в нас колись на горі стояв, ти ж бачив ту гору, — поглянула на  хлопчика бабуся.

— Ага, — пробурмотів Павло.

— Так от. Дім побудували на горі. Красиве там місце. Просто магічне якесь, — замріяно промовила бабуся. — На гору веде центральна дорога, з каменю вимощена. З одного боку панський сад на схилі розбили, з іншого — кленовий гай і штучне озеро в долинці викопали. А от з одного боку гора просто обривається. Там колись кар’єр був. Люди там каміння брали, і глину копали.