Розділ X Найкращий день у житті

Як завше, ранок настав несподівано, ніби й не було куцої літньої ночі. Півень знов репетував як навіжений, немов йому на хвоста наступили. Проте сьогодні Павлусика він не дратував. Хлопчик ліниво потягувався під тоненькою ковдрою у передчутті свята. Невідомо, які подарунки на нього чекають, та й, якщо чесно, було навіть байдуже. Попросив купити у батьків рації, хоча мама ще щось подарує.

Мама. Як давно Павло не тішився мамою. Щовечора вони лягали разом на диван та ділилися враженнями про день, обговорювали фільми, мультики, мама вмикала стару ритмічну музику, яку чогось називала класикою. Це був їхній маленький ритуал, окремий острів, куди стороннім було зась. Цікаво, чи збережеться цей звичай, коли знову доведеться повернутися в місто. Немає в світі нічого постійного, все тече, мов та ріка, та Павлусь хотів, щоб такі миті з мамою лишилися назавжди.

Думки перервав скрип дверей.

— А чи прокинувся вже наш іменинничок? — Солодко протягувала баба Марія.

— Чи так, чи ні, а ми прийшли вітати, — грудний бас діда Дениса підняв би кого завгодно.

Павло стягнув ковдру з голови і різко сів на ліжку. Дідусь з бабусею широко усміхалися, бабця тримала невеликий тортик, а дід пістряву паперову торбу. На торті вже палали десять свічок.

— Ві-та-є-мо! — Хором вигукнули дід з бабою.

— Дякую! — Павлусь аж підскакував на ліжку. — Бабцю, коли ж ти встигла торт зробити?

— Вправний кухар не видає своїх секретів, — засміялася бабуся, — це тільки твій тортик, я ж знаю, як ти солодке любиш. А для гостей я ще один зробила.

— Справді ? — Не вірив Павлик. — То можна всього з’їсти?

— З’їсти то можна, — відповідав дід, — але чи варто тріскати стільки солодкого за раз.

— Слушно, — погодився іменинник, але вирішив для себе насолодитися смакотою сповна, коли всі підуть.

— Ну, тепер приймай подарунки, — дід підсунув великий подарунковий пакет.

— Це від нас з дідом, — баба Марія трохи хвилювалася, коли Павло витягував пакуночки.

— Ну, не зовсім, — дід змовницьки підморгував, — мій подарунок буде ввечері.

Павло розпаковував торбу, і аж трусився від радості. Баба Марія хоч і не робила дорогих покупок, проте завжди вміла підібрати потрібні і корисні речі. Тут тобі і новий пенал з купою відділень і застібок, і зошит-записник з ключиком, настільна гра, дві книжки, цукерки звісно ж, і ще щось замотане у пакуночках.

— Дякую! Дякую! — Павлусь стрибав по ліжку, і навіть не соромився, бо сьогодні йому дозволялося все.

— Просимо! — Так само гучно відповідала бабуся.

— Тільки нащо так багато? — Вже вгамувався хлопчик і поглядав на торт з цукерками.

— Хіба ж то багато, — скуйовдила неслухняне волосся бабця, — ходімо пити каву, ну а ти какао.

Ранок був чудовим, а день ще кращим. Павло  надіслав Селені запрошення на смартфон, а до Устини зміг додзвонитися, поки батарея її допотопного телефону знов не вмерла. Ніби і запрошені були дівчата, але так надійніше — точно не забудуть! Баба запросила ще кількох гостей, та Павлові до того було байдуже, аби дівчати прийшли.

До обіду з кухні долинали неймовірні аромати. Тепер хлопчик розумів, чого у мультиках приємний запах малюють у вигляді руки, яка манить за собою. Від тих пахощів слинкою можна було вдавитися. Кекс цілий день сидів під вікном і робив свої найсумніші очі, як тільки на нього хтось дивився, аби випросити м’ясця чи ковбаски. Лизун ошивався на кухні і працював пилососом. Якщо вже який шматок чогось їстівного падав на підлогу — пиши пропало. Лизун миттю вминав те добро, здається навіть не жуючи.

Лише липнева спека трохи діймала. Тому Павло сидів у своїй кімнаті і приймав привітання, що у вигляді листівок приходили у його повідомлення. А ще відслідковував у спеціальній програмі, де зараз їдуть батьки. Он, вже зовсім трошки лишилося. Тепер хлопчик розумів ту нетерплячку, від якої все згорає, коли чогось довго чекаєш.

Стрілочка тільки показала, що Рено в’їхало на початок вулиці, як Кекс лишив свої справи, і вже запхав морду крізь отвір в паркані. Павло стояв біля Кекса, тільки тримав себе в руках, він же не пес, щоб стрибати від радості і крутити хвостом.

Нарешті приїхали! Мама одразу кинулася обіймати сина, дивувалася, як він гарно засмагнув, як швидко виріс, яким став сильним і самостійним. Тато був не таким багатослівним, проте обнімав Павлусика як маленького.

Коли нарешті всі подарунки були розпаковані, можна було трохи заспокоїтися. Батьки подарували не просто рації, а справжній шпигунський набір: дві рації, бінокль, маленький диктофон. Ну просто клас! Поки дорослі говорили про своє та готували святкові страви, Павло розлігся на своєму ліжку, весь обкладений подарунками, і відпочивав.

У відчинену шибку щось стукнуло. «Та ні, вітер мабуть»: подумав Павлик, коли нічого на дворі не побачив. Тільки примостився знову, як стукнуло ще раз. «А нехай його, та що там таке твориться?»: вже подумки сердився він, коли підходив до вікна. Ну аякже інакше! Під хатою стояла Устя і усміхалася всіма своїми кривими зубами.

— З Днем народження! — Простягнула вона складений листок.

— Дякую! — Взяв листок Павлик, — Заходь.

Поки Устя йшла коридором, попутно вітаючись з батьками та відповідаючи на різні запитання, хлопчик розгледів листівку. Це була аплікація у вигляді театру тіней. На задньому фоні виднілося багряне сонце, зеленіла трава, росли крислаті дерева, а на передньому плані фігурки дітей ловили метеликів. Силуети дітей були вирізані з чорного паперу, і здавалося, що їх сліпить вечірнє сонце. Ось хлопчик у центрі композиції. В коротких штанях, з тонкими руками, ногами і розтріпаним волоссям. Павло чогось впізнав себе, он ще одна дитина з волоссям до плечей, а в іншої довгі пасма, які розвіває вітер. Одразу спали на думку Устина з Селеною.

Листівка була чудовою, і зробленою так майстерно. На зворотному боці красувався простий підпис «З Днем народження», проте він був старанно виведеним рівними літерами.