Розділ IX Історія Аґнешки

Дітлахи висипали з душної бібліотечної зали. Зчинили галас, мов зграя сорок.

— Тихо ви, вгамуйтеся! — Керувала Селя. — Треба нам про Аґнешку дізнатися, і скласти все потрохи докупи.

— А хто ж нам про неї розкаже? Родичів її питати, чи що? — Знизував плечами Павлик.

— Ніби вони пам’ятають її, — хмикнула Устя.

— Може в бабці твоєї? — Селя кивнула в бік зали.

— Вона цілий день буде зайнята, та й хто з дорослих скаже правду, — насупився Павлик.

— Я знаю дорослого, який завжди каже правду! — Засяяла усмішкою Устя.

— Це хто? — Хором запитали Павлик та Селена.

— Бабуня Ганя, вона завжди мені правду каже.

— А вона щось знає про панів, і старий їхній будинок?

— Думаю, що так. Стара вона, і бабуся її багато чого розповідала.

— Тоді пішли.

Дітвора відпросилася в своїх родичів. А ті, здається тільки з полегшенням зітхнули, бо дуже все цікава розмова зав’язалася про політику, економіку та інші нудні для дітей речі. Устя вела друзів короткою стежкою, яка петляла між кущів, закинутих хатин, реп’яхів і кропиви. Павлусь морщив носа, і заглядав, чи бува знову якийсь пес не вискочить назустріч.

— Тільки коли бабця буде розказувати, то ви її нічого більше не питайте, — давала настанови Устя.

— А чого питати не можна? — Не розуміла Селя.

— Бо вона буде відповідати на запитання, а потім розказуватиме нову історію, а про стару й не згадає. І так до вечора просидимо.

Селена з Павликом засміялися. Ось вже виднілася Устинина хата. Потрібно було тільки струмок невеликий перейти. Павло старався не відставати. Сам він точно тут міг загубитися.

— А бабуня твоя добра? — Чогось запитала Селена.

— Так, — просто відповідала Устя. — І чесна. Знаєте, коли мої батьки перестали жити разом, і тато поїхав за кордон, ніхто не казав мені правду, навіть мама. Коли я питала, чи довго тата не буде, всі чогось мовчали і ховали очі. А бабуня мене відвела до себе в кімнату, і сказала, що навіть якщо тато приїде, то з мамою вони вже жити разом не будуть. Потрібно до цього звикати.

— А чого ж всі інші про це не сказали? — Дивувалася Селя. — Серед моїх друзів багато таких, в кого батьки розлучені.

— Хотіли мене захистити, напевно. Проте коли бабця правду сказала, мені стало навіть легше. Я зовсім трохи поплакала, а потім дійсно звикла.

За тими розмовами зайшли на подвір’я. Павлусик видихнув з полегшенням, бо тепер впізнав місцевість, і міг би сам дійти додому. Устина побігла в хату за бабунею. Там її не було, потім метнулася в садок, де бабця Ганя зривала першу ранню малину.   

— Бабуню! — Чувся дзвінкий голос Устини. — А ходіть до нас, ми з друзями дещо запитати хочемо.

Довго ніхто не йшов. Тоді Павлусь згадав, що бабця зовсім стара, ще й на паличку спирається. Он стали виднітися дві голови — білява і розпатлана і ще одна, в темній хустині. Сьогодні знову бабця була одягнена не по літній погоді: тепла хустка, товста камізелька, тільки на ногах легенькі капці.

— Ти, Устиню, ослінчика мені принеси, своїм друзям по стільчику, і меднѝцю велику, щоб було куди малину перебрати. А ви, дітки, беріть, не соромтеся.

Селена набрала цілу жменю червоної та жовтої малини, прихвалювала, ще й пальці облизувала. Павлусь взяв одну «для годиться», запхав у рота і ледве стримав себе, щоб не поморщитися. Кислюща — страх! І що ті дівчата в ягодах знаходять?

— Бабцю, ми тут на виставці були, тій, що Павлова бабуся організувала.

— А, Марійця! Гарна дитина, така розумна вона, ще зі школи її всі вчителі хвалили.

— Та-так, — перебивала Устина, бо бачила, що розмова вже йде не в те русло, — Ми там портрет одної дівчинки бачили, така гарненька, панська дочка.

— Аґнешкою звали, — уточнила Селя.

— А, тих панів, що в нас колись маєток мали? Ходили про них чутки всякі…

— А які такі чутки ходили? — Примружила очі Селя і витягла з сумочки маленький блокнот із олівчиком.

— Та не знати коли ті пани в нас в селі з’явилися. То давно було, коли Україну нашу надвоє поділили. Одна частина Польщі і дісталася. Та казали колись старі люди, а ті старі ще від старших чули, що збудували панський дім, де гора була старовинна. Легенди ходили, що там вогні світилися, і дивні звуки були, і істоти нетутешні з’являлися. Відьминою ту гору звали. Пани її розрівняли, і маєток звели, сад засадили, озерце викопали.

— А чому її Відьминою звали? Там щось погане робити? Обряди якісь? — Селена дивилася, мов заворожена.

— Та хто його вже зна, що там насправді було. Відьмами колись називали людей, які все вміли, «відали», лікувати могли, і багато чого знали, а потім перекрутили чогось, поганими їх зробили.

— А що ж там про панський дім? Збудували його, і що? — Знову Устина направляла бабцю на потрібну тему.

— Так, нікого не послухали, побудували. Казали, пан той багато по світу їздив перше, ніж тут осісти. Приїхав він з дружиною своєю, мовчазною і сумною завжди.

— Як на портреті, — і собі додав Павлусь.

— Казала бабця моєї бабці, що люди, які в домі працювали, бачили, як пан у своєму кабінеті зачиняється, і по кілька днів звідти не виходить. А за деякий час знайшлася в панів дитинка.

— Народилася тобто, — поправляла Селена.

— Так отож бо, що немовлятка в домі ніхто не бачив. Відчинив якось пан двері кабінету — і несе дівчинку таку гарненьку, біленьку, кучерявеньку. А на вигляд тій дитині рочків зо два було.

— А може хтось привіз дитину? — Допитувалася Селя.

— По селі тоді гомін пішов, що пани з дому не виїжджали, нікого не приймали, а маля знайшли. Та й в селі діти тоді не зникали.

— І що було потім?

— Назвали дитину Аґнесою, росла вона собі, от тільки дивною була. Де не стане — до неї птахи на руки сідають, тварини біжать. А якось, як було Аґнешці рочків зо три, зустріли її робітники в панському саду. Зупинили, та й питають: «А куди ж ти, дівчинко, йдеш?». А вона їм: «Додому». А люди її стали казати: «Так он же твій дім, на горі!». А дитя дивиться дорослим поглядом, і каже: «То не мій дім, мій дім на зворотному боці».