Розділ VIII Панська скринька і темні очі з кутка

За годину стало сутеніти. Але Павлусь любив літні вечори. Спека спадала, ставало так легко дихати. Часом землею стелився легенький туман, співали пташки. Сьогодні дорослі метушилися більше, ніж завжди. В місті можна планувати вечерю, коли прийдеш з роботи, а в селі — коли погодуєш домашню живність. Всі господині були прив’язані до корів, свиней, курей, кролів. В кожному домі хтось за кимось доглядав. Навіть старенька бабця Катря, яка жила самотою бозна скільки років, тримала сім курок. Дядько Петро казав, що вони такі самі старожили, як бабця, бо невідомо, по скільки їм років.

Дід Денис ніколи не вечеряв, поки не встигав погодувати всіх домашніх тварин, навіть Лизуна з Кексом. Такий був вже тут закон: спочатку піклувалися про тих, за кого взялися відповідати. От і сьогодні, незважаючи на запрошених гостей, дід спочатку годував корову, порося, курей, а бабця метушилася на кухні.

Павло любив спостерігати за дорослими перед великими святами. Сідав собі тихенько на стільчик, і дивився, як навколо нього щось збивається, нарізається, печеться, смажиться і кипить. Тоді повітря наповнювалося різними ароматами. І хоч хлопчика гурманом назвати було важко, точніше зовсім неможливо, проте запахи приготованих страв йому подобалися.

І сьогодні він всівся під хатою на старий стілець, аби дивитися за дідом і бабою, ніби глядач на реаліті-шоу, проте не судилося. Тільки Павлусь зручніше вмостився, як почув позаду кроки. Стояла його подруга, проте була якась не така, як завжди: причесана, на голові ще одна вціліла заколка, яку баба Люба з міста привезла, та найголовніше — Устина була вбрана в спідницю. Справжню дівчачу спідницю з рюшами, ще й мала маленьку сумочку на тоненькому ремінці, яку перекинула через плече. Зовсім по-дівчачому.

— Ого, — тільки й мовив Павлик, — ти якась не така, як завжди.

— Правда? — Зачервонілися щоки в Усті. — А краща чи гірша?

— Інакша, — буркнув Павлусь, бо зовсім не розумівся на компліментах.

— Що робити будемо, поки дорослі не прийшли?

— Не знаю. Я тут планував сидіти, — Павло сподівався, що матиме трохи спокою.

— Нудно, — протягнула Устя, потім пильно подивилася на свого друга, — і ти якийсь не такий.

— Дещо сталося. Потім розкажу, коли ніхто не почує.

 Устя кивнула, бо подумала, що мова піде знов про їхні заборонені речі

— А де твоя баба з дідом?

— Зараз прийдуть. Тільки ти їм ні слова про те, що я на грядках граюся, — шепнула Устя.

— Чого б я з ними про твої грядки говорив? — Знизав плечами Павлик і продовжував хитатися на стільці.

Поки господарі робили останні приготування, а діти нудилися, почали сходитися гості.

— Добрий вечір добрим людям! — Голосно гукнула баба Любка ще від хвіртки.

— І вам дай Боже! — Виглядала баба з вікна. — Ідіть до хати!

Устинині дід з бабою несли пакунки і торбинки. Баба любила садити багато городини, от ділилася своїм урожаєм.

— Думаєш, хоч одного путнього кабачка знайшла на грядках? Дзуськи! — Чувся голос баби Любки з-за прочиненого кухонного вікна. — Не інакше, як знов Барони повибирали! А ти дивися, яке ліниве кодло! Посадити собі не вміють, а чуже наминати, то перші!

— Ну, Любцю, як за руку не впіймав, то не злодій. — Сміялася баба Марія.

— А хто ж як не вони? То бараболю мені понадкопують, то буряки виберуть, а скільки курей недолічилася, то й невідомо! Таким ледарям не в селі треба жити, а на Канарах. Лежати під пальмою, і чекати, поки кокос в рота впаде!

Павло у Устиною чули розмову. Устя морщила носа і опускала голову до землі. Хлопчик зрозумів, що нестача бабиних кабачків цього разу не була справою рук злодійкуватих сусідів. Було трохи соромно, що баба Любка звинувачує лінивих Іванчуків, яких в селі кликали Баронами (бо не звикли працювати), але не нічого не поробиш, шкоди від них і справді було немало. Один раз можуть і потерпіти.

Починало вечоріти, а на подвір’ї Щербаків тільки розгортався гомін. Дід виніс в садок на задньому дворі саморобний мангал, і вже розпалював вогонь, щоб пекти замариновані овочі. Баба накривала скатеркою дерев’яний розкладний стіл, який дід змайстрував для таких от подій. Потім стіл просто складали і ховали в стодолі до кращих часів. За стільці правили великі пеньки, які дід дбайливо відшліфував і покрив лаком. Прийшли тітки Тоня і Женя, дядько Петро, Селена. Ставало так гамірно і весело. Всі ділилися новинами, жартували, згадували минуле.

Он дядько Петро майже шепотів до діда Дениса:

— От подумай тільки, ліжко їй не так стоїть! Знаєш, скільки разів я його переставляв? Вісім! Вісім, матері його ковінька разів! А знаєш, де поставив? — І не дочекавшись запитання сам відповідав. — Правильно! Там де й воно спочатку було. Ну не жінка, а вампір, чесне слово!

От тітка Женя згадувала, як шовковицю їла на спір:

— Ну звідки ж я знала, що від неї рот і зуби будуть сині? Ігор, однокласник наш, каже «ти точно не з’їси три жмені!» А чого було не з’їсти, як вона солодка! А наступного дня концерт в клубі! А в мене сольний номер! Як тільки розкривала рота, то зал вибухав реготом. А пісня ж була про собаку, який пропав! Певно ніхто так не реготав під таку сумну мелодію!

— А не треба було сперечатися зі всіма підряд! — Сміялася тітка Тоня. — Сама винна. Ще два дні ходила з синіми зубами!

Баба Любка все ще сердилася на Баронів:

— Певно, як спати до полудня, а до вечора витрішки продавати, то що та тому городі виросте! От як зловлю на грядках, то не натішуся такими сусідами!

Під розмови і спогади накривався стіл, розставлялися страви. Ставало так добре і спокійно. Дорослі всілися і гомоніли про минуле, плани на майбутнє, переходили до аналізу політики і погоди. Всього потроху. Коли діти трохи втамували голод, стало відверто нудно. Устя смикала Павла за рукав і показувала на горище. Тільки вони встали з-за столу, як Кекс зайшовся лементом. Баба Марія пішла глянути, хто там прийшов, а за хвилину вела до компанії ще одного гостя.