Розділ VII «Страшна» родичка і справжня дівчинка

Після ситного обіду Устина побігла додому, а Павло нарешті зміг зарядити телефон. Ой, і навіщо він його вмикав. Перш за все переглянув всі сповіщення, які нагадували, що нового відбулося в іграх за його відсутності. Потім полистав учнівський чат, в який активно скидали фото з відпочинку його однокласники. Он Ліза в Карпатах, Віка на морі, Арсеній на квадроциклі катається, а за спиною Евеліни справжні піраміди.

«А в мне за спиною город»: подумав з сумом Павлик і зайшов в ігри, в яких просидів до самісінького вечора.

Ранок був сонячним. Устина прискакала о дев’ятій. Ну чого їй не спиться? Павлусика тільки останній сон розморив, а вона вже тут як тут. Треба вставати, умиватися, і грати під її дудку цілий день. Сяк-так поснідавши, Павло з Устиною шурнули на горище старої хати. Дід обіцянку виконав: замість старої і незграбної стояла новенька драбина за поручнем. Була гарно відшліфована і пахнула свіжим деревом. З нею стало дуже затишно.

Діти лежали на сіні і знову роззирали важкеньку скриньку. Дід знов щось майстрував, баба поралася по господарству. Загавкав Кекс, сповіщаючи, що хтось чужий зайшов на подвір’я. Сусіди знали, що дід з бабою зазвичай на задньому дворі, який виводив на город, тож зразу йшли туди. Хіба хто новий приходив, то тупцявся на сходах, чекаючи господарів.

— Дай Боже, добрим господарям! — Почувся знайомий голос.

Павло з Устею по черзі ставали на дерев’яний ящик, аби припасти до віконечка. То той сусід дивний, що плота майстрував.

— Дай Боже, Петре. Ти якийсь сумний? Сталося щось? — Баба йшла з городу, де тривала її одвічна боротьба з бур’янами.

— Всьо, Марійцю! Алєс! Скінчилося моє спокійне життя. Фініта ля комедія! — Дядько сів на старий табурет і задумливо дивився в далину.

— Ти чого, Петре? З Тонею щось сталося, чи, борони Боже, з Надійкою? — Вже дід вимкнув станок і підтягувався з майстерні.

— З жіноцтвом порядок, а мені гаплик.

— Може тобі чого заспокійливого дати? Он в мене є чай холодний з м’ятою? — Питала баба.

— Накапай шось, Марійцю, але м’ята тут не поможе. Або з градусом чого, або миш’яку ложечку.

— Сказився! Та що ж таке в вас робиться? — Здається, баба Марія вже починала хвилюватися.

— От шо в нас робиться: врата Пекла відкриваються, і на свободу виходить мій запеклий ворог!

— Чого? — Дід дивився на завжди спокійного сусіда круглими очима.

— Женя до нас їде. І не просто планує поїздку. Вона вже тут, в Україні, з Києва подзвонила зранечку, і вже виїхала в село, — дядько Петро підпер голову кулаком, і хитався з боку в бік.

— Та й добре, Тоня твоя рада? — Бабі відлягло від серця.

— Тоня то рада, а мені хоч з греблі і в воду.

— Та чого ти так переймаєшся? Не королева ж Англії з візитом прибуде? — Сміявся дід.

— З королевою я ще би спільну мову знайшов, але ж то Женя! То треба мати нервову систему з залізних тросів, щоб її витримати!

Поки дорослі говорили на задньому дворі, головною дорогою майже бігла жінка, витираючи руки в кухонний рушник. Вона роззиралася по сторонах і когось гукала:

— Петю-ю-ю! — Кричала голосно, а потім притишено додавала, — і де ж тебе лиха година носить. Петре-е-е! А шоб тобі було добре, і де ж ти лазиш, скажи на милість.

Кажуть, всі дороги ведуть до Риму. Неправда! Всі дороги ведуть до Щербаків додому. Які сюди тільки люди не приходять. До діда йдуть, щоб щось відремонтувати чи виготовити, до баби за порадами, пожалітися на життя, попросити допомоги. І ця пані повернула зразу за хату.

— Я так і знала, що ти тут ошиваєшся, поки вдома роботи повно! — Відсапувалася жінка, трохи молодша за бабу Марію.

— Не шуми, жінко, в мене й так сумна година настала, — навіть не дивився в її бік дядько Петро.

— Аякже, страшна сумна година. Всього-на-всього сестра моя в гості їде, а ти роздув трагедію.

— То не твоя сестра, то пряма спадкоємиця Вельзевула! Там, певно, в Пеклі святкують, що спекалися її на місяць-другий.

— Ну що ти мелеш, що ж мелеш! Не дай Боже, ще Женя почує. Так, вона, вона…, — тітка задумалася, бо й сама не могла описати характер сестри, — вимоглива.

— Вимоглива кровопивця! Всі соки з мене вип’є, поки не поїде додому! І не попередила ж, прикра жінка!

— Якби вона попередила, що приїде, ти би вже здимів з дому до осені! — Відповідала тітка.

— Їйбо, гайнув би до хлопців в Польщу. І чого Надійка роботу на літо знайшла? Якби знав, то заплатив би їй, аби вона до тітки поїхала?

— Не видумуй! Йди краще двір підмети, і муравлі в кімнаті гостьові покропи, а то повилазили, ніби на дощ. А Женя тої живності не любить.

— А вона взагалі щось живе любить? Муравлі, як зачули, хто до нас їде, то пустилися в еміграцію, ше й павуків за собою прихопили. Навіть пилюка боїться на меблі осідати. В нашій хаті стерильно, як в операційній! — Дядько смішно жестикулював і закочував очі.

— Давай-давай, а то гості на порозі, а в нас срач!

Павло з Устиною слухали ті діалоги і душилися від сміху. Устя вже дістала гикавку, а Павлик на неї шикав, аби вони себе не видали. Смішний дядько пішов, а тітка лишилася, і обговорювала з бабою Марією меню для дорогої гості.

— Таки добре мій Петро каже, — говорила тітка Тоня, і роззиралася, перевіряючи, чи бува чоловік не чує, що він був правий. — Ну чого було не попередити про приїзд? Женя моя майонезів не їсть, хліба білого не визнає, жирного м’яса також. Я би в місто поїхала, і прикупила б чого. А то салати мають бути з грецьким йогуртом, аде ж я його тут в селі знайду?

— Не переживай, Тоню, моя Хуаніта таке гарне молоко дає, сметана від неї така густа, буде замість грецького йогурту. Я тобі кекси спечу з висівками, і хліб житній, то зараз модно таке їсти. А Люба казала, що має молоденькі кабачки, то запечемо в томаті. Якось разом вийдемо з ситуації.

— Ой, як же я вам дякую, що б я без вас робила. Побіжу тоді Люби, кабачків попрошу, бо в мене якісь пізні того року.