Розділ VI Новий сусід і несекретний клуб

Ранок видався світлим, небо було синім, сонце висіло високо, а все навколо було вимите до блиску вчорашньою зливою. Правда, вітер наробив трохи шкоди: поламав гілля, покрутив старі стовбури, порозкидав те, чого не встигли сховати. Світла все ще не було. Добре, що бабуся до Павлусиних батьків вчора подзвонила і розповіла про грозу, а то вони хвилювалися б.

Павлик бродив подвір’ям і не знав, куди себе подіти. На велосипеді не покатаєшся, бо на польовій дорозі стоять глибокі калюжі. В лісі мокро, як і за городами. Лизун вже кудись втік, а Кекс вимастився в росі, а потім вивалявся в болоті так, що й не приступити. Та тут бабуся гукнула з вікна:

— Павлику, я до баби Любки йду, дещо їй купила в місті. Ти до Устини не хочеш зайти?

«Ще й як хочу!»: майже вигукнув хлопчик, але стримався, і лише покивав головою. Вони йшли головною дорогою, а Павлик роздивлявся чужі подвір’я. Ось і хвіртка в Устинин двір. Замість старого невдало помальованого плота тепер стояла сітка. Рівні акуратні стовпчики вишикувалися в ряд, мов солдатики. Правду казав той дивний дядько: так стало навіть краще. Бабуся з Павлом зайшли на стежку, що вела в двір. А він в Устини був величеньким, на відміну вад хати.

В місті у всіх житло практично однакове: кімната чи дві, кухня, ванна, коридор. А от в селі різниця між будинками відчутна. Дім у Павлових діда з бабою був великим, добротним, сучасним. Здається, аж тепер хлопчик зрозумів, що означає, коли кажуть «господар доклав руку». Хата, в якій жили Устинині родичі, була значно меншою, помальованою світло-синім вапном. Дах чогось соромлячись притискався до землі, і був якимось темним, двері трохи перекошувалися, вікна скромно визирали з вицвілих стін.

В Павлусевих діда з бабою двір був заасфальтованим, квітники відділені бордюрами, травичка росла тільки під плотом. А от в Устини весь двір поріс травою. Де-не де її повискубували кури і повиривали собі кубла.

З-за хати долинали голоси.

— Любко! Ти пилку мою не бачила?

— Аякже, бачила.

— Де?

— Під подушками!

— Чого?

— Того! Де поклав, там і шукай! Я тебе питаю, де мої каструлі лежать?

— Чого репетуєш. Думав, може бачила.

— Так-так. За тобою орлиного зору мало. Вічно все посієш, що по три літа знайти не можеш.

— Добре, зараз сам знайду. А на обід в нас що?

— Терплячкѝ і мо̀вчанки!

— Тобто?

— Я цілу каструлю бараболяників напекла. Вже вм’яли з Устьою?

— Ага.

— То гарбуз вам під голову! Чекайте на вечерю. Не прогодуєш вас. Рабиня Ізаура і то менше коло плити стояла, чесне слово.

Судячи зі звуків, дід таки знайшов пилку, бо пробував її завести. Та вона гримала, хлюпала і не погоджувалася з тим, що в неї сьогодні робочий день. Баба дзвеніла відрами і ще щось бурчала про хатнє рабство. Тільки Устини не було ніде видно.

— Дай Боже здоров’я, сусіди, — привіталася баба Марія.

Сусідами в селі кликали всіх, хто жив хоча б на одній вулиці. Таких дворів на Затишній можна було порахувати на пальцях однієї руки.

— І вам дай Боже, — в один голос відповіли Устинині дід з бабою.

— Наробило вам шкоди? — питала баба Марія.

— Дяка Богу, не дуже. — Дід таки завів пилку. — Але кілька гілок треба обрізати, бо вітром скрутило.

— Я тобі тут купила вчора, — Павлова баба показувала сусідці на пакет з торгового центру.

— Ой, як же я дякую. А я вже в нас в магазині не застала, і не скоро товар привезуть, — голос баби Любки же був добрішим.

Павло визирав з-за бабиної спини, і соромився спитати, де Устина.

— Йдіть до хати, — прочинила двері баба Любка.

— А Устина там? — Набрався сміливості Павлусик.

— На дворі була, — відповідала баба. — Добре, що згадав, а то щось дуже довго її нема і підозріливо тихо всюди. Вже, певно, щось приробила. Як не собі, то комусь.

Баба Любка пішла за стодолу, а Павлусик поплентався ззаду. Так, Устина була там. І баба була права, що не дарма всюди дуже тихо. Устина не тинялася без діла, а її новою «жертвою» став кіт. Вона сиділа спиною, і примовляла до бідного створіння, яке жалісно нявчало.

— Тихо, мурцю, ша. Зараз будеш гарний, тільки ще бант зав’яжу.

Устина після творчої невдачі з плотом зрозуміла, що дизайн — не її справа. Але мудра голова повна світлих ідей, то ж вона вирішила стати грумером. Устя стригла чорного кота тупими здоровецькими ножицями бабуні Гані. Та колись, ще як дівкою була, вівцям шерсть ними зістригала. Кіт був старим, худим, а на літо линяв цілими кублами шерсті. Устина намагалася рівно обстригти колись блискучу котячу гриву, проте виходило щось не те. Кіт робився ще більше обскубаним, ніби щойно відбився від собачої зграї.

Нарешті Устя зморилася ценькати важкими ножицями. Проте зрозуміла, що немає межі досконалості, і взялася зав’язувати на шиї старого котяри червоний бант. Бідна тварина пручалася, викручувала голову, дряпалася і намагалася вкусити. Та коли кіт зрозумів, що здатися — означає вижити і мати спокій, то просто ліг на землю і прикинувся мертвим.

— Устю, хай Бог милує, та покинь ти то бідне створіння, — нарешті баба Любка побачила всю картину. — Та в нього вже шість життів пішло на тебе, лиши хоч одне, най вмре своєю смертю!

— Ще секундочку, — сопіла Устя, розправляючи бант.

Нарешті кіт вирвався. Біг так стрімко, що міг перегнати всіх атлетів на Олімпіаді. Адже в будь-яку мить те страшне людське дитя могло і передумати! Він прищурив вуха, ніби розуміючи, який же безглуздий вигляд має. За хлівом стягнув з голови бант і чкурнув в кукурудзу подалі від людей.

— Ну, ви пограйтеся на вулиці, а хочете, то до хати йдіть, проте світла і так немає, мультиків не буде, — запропонувала баба Любка.

— Добре, — відповіли діти в один голос.

— Але, прошу-молю тебе, — баба тицьнула пальцем на Устю, — щоб ніякого коника знов не викинула!

— Не буде коників, чесно, — відповідала Устя, і вже тягла Павла за руку.