Розділ V Двері, прочинені не туди

Павло крутився в ліжку цілу ніч. Коли він забував, що у шафі стоїть чужа скринька (мабуть, цінна), то спав спокійно, проте уві сні згадував про заборонену річ, і вмить прокидався. Хтозна, скільки разів він здригався, проте на світанку нарешті добре задрімав.

Павло відчував, що настав ранок. Проте він був якимось не таким, як завжди. Щось на дворі було не так. Хлопчик розплющив очі та дивився у стелю. Раптом у коридорі почулися кроки, а за ними розмова приглушеними голосами.

— А може, не поїдеш сьогодні? Щось не дуже добре себе почуваю? — Говорив дід.

— Мушу. Я так довго просила ці світлини і документи. Переписку вели між архівами два роки, аж з Польщі представник приїжджав. — Відповідала бабуся.

— Чи воно варте того?

— Денисе, може нарешті взнаємо, що тоді сталося. Я ж бачу, що тебе знов мучать спогади. Ти думаєш, я не помічаю? Ти кожного літа думаєш про це. Може ми дізнаємося, чи ті розмови правдиві, і ти нарешті знайдеш спокій.

— А якщо там нічого?

— А якщо там всі відповіді?

Голоси затихли. А Павлусик вже сидів на ліжку і навіть не кліпав. Отакої. Що то за таємниця, що за світлини, про що постійно думає дід. І коли прийде Устина, щоб забрати ту скриньку?

Хлопчик встав, потягнувся, і виглянув з вікна. От що було не так: небо було затягнуте хмарами, в повітрі відчувалася якась напруга, воно було ніби наелектризованим. Все причаїлося, принишкло і вичікувало, що буде далі. Дуже далеко почувся гуркіт. Збиралося на дощ. Павло відчував, що не виспався. Як казали дорослі, голова була важка.

Він вмився і вдягнувся. На вулиці було набурмосено, в хаті нудно без бабці. Вона ставала таким собі місточком між ним і дідом-мовчуном. Про що тепер їм говорити? Що робити без подруги? Дивно, тепер і без Устини йому нудно.

Павлусь випив какао, яке завбачливо приготувала бабуся. Їсти зовсім не хотілося. До обіду він не вилазив з телефону, аж в очах мерехтіло від блимавок і стрілялок. Устя не приходила, і від того ставало не по собі. Павлусик вже звик, що вони бачаться щодня. «Певно, знов щось начудила»: думав, набираючи її номер телефону.

Телефон в Устини був древній, кнопочний, без інтернету, а заряду батареї вистачало години на дві. Не дивно, що оператор повідомив про відсутність зв’язку з абонентом. Якби була баба, Павло попросив би подзвонити до баби Любки. А у діда соромився спитати.

Хлопчик вирішив пройтися до лісу. Може десь там його подруга знайшла дерево, на яке ще не встигла вилізти. Як тільки він підійшов до хвіртки, почув дивні звуки: рррр-ввв-сссс, рррр-ввв-сссс.

Павло тихенько відчинив хвіртку. Картина була надзвичайна: великий Кекс сидів перед тарілкою з кормом, з його рота текла слина, яку він раз-у-раз облизував шершавим язиком. І як тільки він наближав морду до миски, її лапою відсував Лизун. Кіт злісно ричав, сопів і шипів.

Лизун їв собачий корм поволі, насолоджуючись кожним шматочком, і час від часу «сикав» на Кекса. Так дивно було спостерігати, як великий дворовий собацюра корився малому рудому клубку шерсті. Павлусик клацнув хвірткою. Собака повернув голову.

— Кекс, тобі не соромно? — Павло похитав головою.

Кекс тільки плямкнув, і видав негучне «вав». Той звук ніби пояснював: «Ну а що я можу зробити? Спробуй його не послухатися?».

Хлопчик бродив між рівненькими рядами сосон, як раптом здригнувся від гучного вибуху. Потім почувся ще один, і знов. Грім був таким голосним, аж у вухах закладало. Павло вибіг з лісу і очам не повірив: небом повзла сіра хмара. Колись тато йому розказував, що сірі хмари найстрашніші, бо в них ховаються потужні блискавки.

Павло дременув додому. На задньому дворі дід ловив курчат. Вдавалося йому це кепсько, бо діда боліла нога. Павло бачив, як він став кульгати.

— Я допоможу! — Крикнув Павлусь, хоча дуже боявся, що його дзьобне квочка.

— Ти краще корову прижени. А то гроза може бути дуже сильна, — майже кричав дід, бо на дворі зривався сильний вітер.

— А як я її відіпну? — Павло боявся, що не зможе витягнути з землі довгий залізний припін.  

— Відіпнеш, розхитай припона, щоб він виліз з землі, а вона сама додому піде. Тільки не біжи!

— Добре.

Павло йшов, а ноги трусилися від переляку. Він навіть не так боявся грози, як того, що не впорається з Хуанітою. До корови він близько не підходив ніколи. І взагалі, тварин, крім собаки і кота, не любив. Навіть в ранньому дитинстві папугу і хом’яка не просив, як всі інші діти. Проте Павлові стало шкода діда. Він би не просив допомоги, якби його не боліла нога.

Корова ніби чекала, що за нею мають прийти. Не паслася, а дивилася в бік господи. Як тільки побачила Павла, то рвонула до нього.

— Тільки не біжи, киш, киш від мене, — задкував хлопчик.

Він обійшов корову і почав шукати припін. Розхитувати його було непотрібно, корова й сама з цим чудово впоралася. Хлопчик з легкістю витягнув припін, а Химка дременула між городами. Павло подибав ззаду, пробував не бігти, але один погляд на хмару, яка закрила небо ще більше, наводив на нього жах.

Громи били зі страшною силою. Химка тільки мелькнула у хвіртці і шурнула в хлів. Павло задихався, йти було важко, починала боліти голова. Де-не-де перші великі крапелини дощу прибивали пилюку. Хлопчик закривав хвіртку, дід шкутильгав у садку і знімав випрані речі. Крізь шум вітру Павлусик почув мурчання. Хлопчик покрутився в пошуках Кекса. Колись вони з татом читали про те, що собаки бояться грози.

Павло заглянув у буду. Від побаченої картини у нього розкрився рот: пес трясся від жаху, скрутившись у клубок, а біля нього муркотів рудий кіт, облизуючи Кексову голову. Лизун заспокоював собаку, ніби мама маленьке дитя.  

— А ти не такий і поганий, — посміхнувся Павлик, вирішивши не втручатися у цю ідилію.

Хлопчик шмигнув у хату. Дід накульгував кімнатами і зачиняв вікна. Він крехтів і сильно припадав на хвору ногу.

— Зачини вікно і в себе, а ще з розетки зарядне витягни, — гукнув дід Денис.