Розділ IV Злочини без покарання

Ось уже половину червня Павлусь гостював у діда з бабою. Вони щодня кудись гасали з Устиною, яку дід чогось називав «Сусаніним». Може тому, що приходили подряпаними, покусаними і щедро прикрашеними реп’яхами. А скільки разів капці равали, ніхто й не рахував. Дід Денис їх і клеїв, і підшивав, та все одно раз на тиждень вони чогось роззявляли свої голодні роти. Сьогодні діти знов задумали навідати «Пустку», бо з того дня так і не вдалося там побувати.

Павло чекав на Устю в лісі, та чогось вона спізнювалася. «Напевно зразу туди пішла»: подумав хлопчик, і вирішив побігти до покинутої хати сам. Йому було страшнувато — та чого там — добре страшно, але якщо дівчисько може, то й він здатний зробити щось заборонене.

Хлопчик прибіг городами додому. Дід ремонтував косу. Судячи із запахів, баба Марія поралася на кухні.

— Діду, можна я погуляю по вулиці?

— Можна, — навіть не роздумуючи відповів дід Денис.

— А чого туди йти? Шо будеш там сам робити? Ліпше будь вдома, — з вікна лізли бабині кучері.

— А що вдома висидить? — Пильно подивився дід на бабу, яка пригладжувала неслухняне волосся.

— Я тільки гляну, чи Устини там нема.

— Біжи, — відповів дід.

Поки Павлусь поважною ходою йшов до хвіртки, то почув, як дід вичитує бабу:

— То плачеш, що в телефоні сидить, то не пускаєш нікуди. Мусить ставати самостійним. В селі вовки не з’їдять.

Хлопчик не чув, що відповідала баба (а за словами вона в кишеню не лізла), та знав, що дід прикриє в разі чого. Він біг підтюпцем до розвалюх, оглядаючись на всі боки. На вулиці не було живого духа, як сказала би бабуся. Шурнув за акацію. Та от до хати чогось підходити боявся. Постояв, покрутився навколо. Нарешті набрався сміливості і підійшов до дверей. Та колодку ніхто не чіпав, вона була так само повернута набік, як вони її лишили минулого разу.

Павло пошепки покликав: «Устю! Ти тут?» Походив під вікнами, намагаючись почути, чи в хаті хто є. «Ну хіба я не дурний, хто ж почує в хаті шепіт?»: нарешті Павла «осяяло», та він повертався додому. Надто довго затримуватися не хотілося.

Хлопчик неквапливим кроком зайшов на подвір’я, як раптом почув голоси на задньому дворі. Дідовий і бабин він знав, та за хатою був ще хтось. Мама вчила, що підслуховувати негарно, та хто ж пропустить розмову дорослих, та ще й таку емоційну.

— От ти, Марійцю, подумай тільки! Доведе мене до інфаркту. Ще би може трохи пожила, але ті її коники зведуть мене в могилу.

— Та то ж нічого страшного, Любцю, тільки би біди було, — відповідала Павлова бабуся.

— І в кого воно таке вдалося! Ну діти ж як діти! А за нею як не золота грушка виросте, то цілий сад! Казала Оленці, як до мене малу везла, що треба було ще відро «Персену» і мішок «Валідолу» дати в придачу!

Жіночка говорила емоційно, і Павло здогадався, що мова йде про Устину. От чого її ніде немає! Щось сталося. Точніше вона щось втнула.

— Та нічого, замалюєш, та й так буде, заспокоювала гостю бабця Марія.

— Та воно то так. Але нащо мені того клопоту на свою голову. От бур’яни треба на грядках прополоти, а я маю в район гнати і по магазинах шастати в таку спеку.

— Може на зупинці на попутку сядеш, та й заїдеш за двадцять хвилин.

— Може. Ніхто тепер нікому зупинятися не хоче. День, як рік, а я його скапарала.

— То вже заодно купиш мені дріжджів, і родзинок? — Запитала бабця.

— А що, булочки будеш пекти? — Голос чужої тітки вмить повеселішав.

— Та треба щось добренького, бо хлопці цілий день на мене поглядають з надією в очах. А того магазинного не хочу купувати. Сама знаєш, з чого воно зроблене.

— Ой, і не кажи, ще би всі так до роботи бігали, як до холодильника, то ціни їм не було б!

Жінки пішли до хати. Мабуть, бабуся Марія буде складати список продуктів і дасть Устининій бабусі гроші. Павло заметушився. Потрібно було шукати свою подругу. «А якщо її відправлять додому? З ким я буду гратися?». Ще два тижні тому його не хвилювало, чи буде тут хтось з дітей. Та тепер за Устиною він сумував би. Хоч вона й була ініціатором небезпечних розваг, зате ж весело з нею. Павлусь і сам не помітив, що його телефон вже два дні припадав пилом, а шкіра покрилася легким загаром. Він вирішив ще раз пройтися сосновим лісом. Йшов городом, занурений в роздуми. Раптом хлопчик почув дивний звук. Не пташка, не тварина. Щось скавчало, хлипало і булькало. Павло мав би злякатися, та згадав історію з Лизуном: звук може бути страшнішим за того, хто його видає.  

— Ей! Хто тут? — Павло запитав голосно, та не дуже впевнено.

Хлюпання припинилося, та ніхто нізвідки не з’являвся. Хлопчик постояв, і вже хотів рушати далі, як тут раптом знов почув виразне шморгання.

— Хто тут плаче?

— Я, — вилізла з високої трави білява голова.

Устина і дійсно сильно плакала. Це не були сльози від капризу. Павло зрозумів, що все серйозно. Вдома хлопчика ніхто не бив. Але до нього прийшла думка, що може Устя отримала на горіхи. Чого ж тоді так ридати?

— Ти чого? — Він сів біля неї на траву.

— Баба Любка насварила-а-а-а-а, — останнє слово перейшло в голосіння, і знову подруга залилася сльозами.

— За що сварила?

— Я паркан пофарбувала-а-а-а-а.

— Так це ж добре? Чи ні? — Павлусь засумнівався, бо бачив, що сльозам ще не скоро буде кінець.

— Фарбу взяла білу, а нею баба вікна мала фарбувати, а я ж не знала, думала, що допоможу, буду хорошою-ю-ю-ю-ю, — Устя знову заголосила.

— Та хіба білий паркан, то погано? — Павло чомусь не розумів усієї глибини трагедії.

— В нас він дерев’яний. Його вапном білять, а не фарбою. А я ще й…, ще й…., розмалювала-а-а-а-а.

— Що розмалювала? — Павлусь важко розумів слова через хлюпання і схлипування.

— Я квіточки намалювала червоною фарбою. Але вони всі потекли. Я ж не знала, що треба чекати, поки перша фарба висохне, — Устина гірко плакала далі. Зізнання в злочині не допомогло заспокоїтися.