Розділ III Секретний клуб «Пустка»

Павлусь сердився на нову знайому: провела як простака. Він сяк-так пообідав, і до вечері в нього не було великого апетиту. «От обманщиця, мала пройдисвітка. Завтра я тобі задам»: Павлусь прокручував у пам’яті минулий день, знову і знову картаючи себе за довірливість. «Здається, є в мене таємниця, хоч і не моя»: думав хлопчик, вкладаючись спати, на всяк випадок записуючи в своєму блокноті «Вілена Смітова».

Йому снилася стара дідова книжкова шафа. Він стояв перед дверцятами, які самі по собі відчинилися. А всередині був цілий новий світ: цвіли дивні квіти, літали небачені птахи, ходили химерні істоти. Павло простягнув руку, а за мить вже сам був у шафі, бігав сюди-туди, і ніяк не міг зрозуміти, що ж він має знайти. Павло біг до великої сірої книги, проте відстань не скорочувалася ні на крок. Тоді він зупинився і сів на землю. За секунду в його чашці парував чай, а він дивився, як за японськими горами сідає сонце.  

Павло здригнувся, і миттю прокинувся. За вікном давно був ранок. Вишня стукала у шибку рясним зеленим гіллям. «Ото присниться ж таке»: думав, поспіхом застеляючи постіль. Вийшло криво, та хлопчику до того було байдуже. Речі валялися на підлозі, та складати їх не було коли, бо він згадав, що має зустрітися з Віленою-Устиною о десятій ранку. Схопив телефон. На екрані світилося 9.30.

— Ну я і дрихну! — Вигукнув Павло, натягаючи шорти.

Він побіг вмиватися. На столі уже чекав сніданок. Мабуть, бабуся вже пішла на роботу. Дід, як завжди, крутився в майстерні. А на Павла чекало приємне викриття. Він знов гризнув хліба, полишав сліди зубів на маслі, надпив молока і помчав у ліс.

«Яке ж там дерево в якому ряду?»: звинувачував себе Павлусь, бо не запам’ятав, куди має точно прийти. Швидко пробіг між городами та зайшов у сосновий ліс. Одразу на Павла нахлинули дивні відчуття: йому здавалося, що він тут уже був (дорослі називали це дежавю), що бачить ліс одночасно з двох сторін. Здавалося. Що вітер тут не дме, а час не плине. Хлопчик роззирнувся. Устини не було. Вирішив навмання пройтися між рівними рядами сосон, які колись давно садили учні місцевої школи.

Раптом на Павла впала шишка. Тоді ще одна, і ще. Це був справжній спланований напад. Хлопчик підняв голову догори. Навіть і сумніватися не було потрібно: на гілці сиділа мала Варениха і цілилася новим снарядом. «Не дивно, що вона вся подряпана. Як мавпеня лазить всюди»: розмірковував Павлусик, ховаючись за кривим стовбуром іншого дерева.

— Мені ніколи не набридне в тебе цілитися! — Устина вправно злізла з сосни. — Ти пробач, я не намагаюся тобі нашкодити, просто хочу навчитися попадати в рухомі мішені.

— Вже всі шишки? — Запитав Павло, стоячи за деревом.

— Ага. Виходь.

Павлусь спочатку визирнув, бо довіряти новій знайомій зовсім не хотілося. Та потрібно було хоч сказати їй, що він про це все думає. Хлопчик вийшов з-за дерева і дивився на розпатлану хуліганку.

— Таємницю придумав?

— Аякже! — Павлусик думав, як би то не розхвилюватися і сказати все так, як він собі спланував. — Я знаю таємницю: людини Вілени Смітової не існує!

Павло переможно підняв руки догори, в той час, як Устина густо червоніла і опускала голову. Павло хотів сказати, що вона обманщиця, а з такими він не дружить, проте чогось промовчав. Йому ставало шкода те мале нещастя, яке силувалося от-от не розплакатися.

— Пробач, — вже шморгала носом Устина, — я не хотіла тебе обманювати. Просто хотіла хоч раз побувати на її місці.

— На чиєму місці? — Дивувався Павло.

— В нас в класі є дівчинка, Вілена, тільки не Смітова, а Семенова. Вона така красива і вишукана, з довгим волоссям, така популярна. Її ім’я таке красиве, а однокласники кажуть, що в мене сільське ім’я.

— Це як? — Павло не міг зрозуміти, як ім’я може бути сільським чи міським.

— Ну, її красиво назвали.

— І як тобі було бути нею?

— Не знаю. Ніби нічого і не мінялося. Але от би волосся в мене знов було довгим.

— Знов довгим?

— Ну так, і в мене було довге волосся, але я одного разу маску робила з інтернету. Ти знаєш, Вілена казала, що мама мастить їй волосся кокосовою олією, тому воно так блищить. А ще казала, що робить маску з желатину. У Вілени своя сторінка в Тік-Току і купа підписників. Кокосової олії в нас нема, от желатин був. Але я не вмію ще його розводити, тому все волосся склеїлося і засохло аж. Мама не змогла його відмити, тому й обрізала.

Павло за Устининим монологом незчувся, що вони вже виходили з лісу. Він уявляв купу склеєного волосся. Одночасно було і смішно, і сумно.

— Тобі волосся було шкода? — Спитав Устину.

— Так. Воно в мене було гарним. Наступного дня всі сміялися, що мене так поскубли…

— Нічого, відросте, — спробував підбадьорити Павло.

— Напевне, — Устина виглядала розсіяною.

— А що твої дід з бабцею казали, коли ти їм розповів про мій обман?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Я їм не сказав.

— Справді?! — Устина вмить повеселіла і навіть підстрибнула. — Оце так круто! То й справді наша таємниця.

Устина робила крок і підстрибувала на пальцях. Потім спохватилася.

— Але ж пізніше не скажеш?

— Не скажу, — впевнено відповідав Павло. Помста більше його не цікавила.

— Точно.

— Точнісінько!

— Ну, тоді я тобі покажу свій штаб!

— Штаб?

— Ну, секретне місце таке, — Устина пришвидшила крок.

— Я знаю, що таке штаб, — посапував ззаду Павлусь, — цікавить, де ти його знайшла.

— Зараз побачиш.

Вони вже майже бігли. Минули Павлову хату. Стежка повела в закинуту вуличку, в якій всі до останньої хати стояли порожніми. В селі такі називали пустками.

По обидві сторони розсипа̀лися глиняні будиночки, тільки кожен зі своєю швидкістю. Павло застиг перед жовтою розвалюхою, в якої давно не було даху і вікон. Такого він ще не бачив. Залишки хати до останнього боролися з часом, проте стрімко програвали у цьому нерівному бою. Ось молодий клен пронизав глиняну стіну. Стінка, вимощена глиняними вальками, пручалася, кріпилася, тулилася соломинками, проте що вона могла вдіяти проти молодої енергії юного дерева?