В селі зовсім незвично спати. Шум міських вулиць змінився тріскотом цикад, кумканням жаб, пугуканням сов, скреготом сорок і ще бозна якими звуками. Коли наставала ніч, здавалося, що страшна почвара простягає до вікна руки, і от-от проникне крізь скло. Та на ранок монстр виявлявся всього лише вишнею. В перші дні, коли Павло прокидався і ще не розплющував очей, йому здавалося, що він лежить у квартирі в своєму ліжку. Та реальність була іншою.
Сьогодні на сніданок бабуся знов приготувала молоко та хліб з маслом. Павло надгриз хліб, полизав масло, сьорбнув молока. І чого всі дорослі, як заведені, на всі боки вихвалюють домашнє молоко? Жовте, густе, ще й плівка зразу на ньому береться. Ні, магазинне краще. Та в селі до магазину молока з заводу не возять. Бо хто ж його тут купаватиме?
Бабуся кудись збиралася.
— Ти куди, бабусю?
— На роботу, — відповідала баба Марія, щедро поливаючи лаком неслухняні кучері.
— Та ж літо зараз!
— Так. — Бабця малювала губи помадою. — Але мені до відпустки ще більше місяця, і я ще й виставку готую про історію села. Треба буде ще в архіви їздити, може й цього тижня. А ти в хаті не сиди. Дід твій велосипед з горища зняв. Покатайся на дорозі між городами.
Бабуся Марія працювала в сільській бібліотеці. Вона знала про свій край і село напевно більше за всіх. Кожного року вона готувала якусь виставку або розповідь про видатних земляків, архітектуру, історію. Односельці завжди були вражені. Бабця обожнювала свою роботу, багато читала, може тому й Павлусиному татові привила любов до читання, а той вже навчив читати Павла.
Бабуся обняла Павла, дала дідові настанови з годування курей та корови і метнулася за хвіртку. Отакої. Тепер треба цілий день тусуватися з дідом-диваком. Він вже щось виспівував в майстерні під ритмічний гуркіт станка. Павло гукнув до діда, що буде за городами, а той у відповідь підняв палець догори, ніби «лайк» поставив.
Хлопчик всівся на червоний вже малуватий велосипед. На асфальті їздити куди приємніше. Велик підскакував на ямках, його трясло та підкидало. Проте кращої розваги поки що не було. Павло вкотре проїжджав широкою дорогою між городами, якою здебільшого їздили трактори весною та восени. По обидва боки росли яблуні та вишні. Раптом перед ним щось впало. Павло підняв голову догори. Небо було чистим, птахи не літали. «Здалося мабуть»: він і далі рушив до кінця городів. Коли повернувся і їхав на тому ж місці, у велосипед щось влучило.
«Ну це вже не смішно навіть. Що за містика»: бурмотав хлопчик собі під ніс, оглядаючи, що ж могло його вдарити. Раптом на одній із яблунь щось зашелестіло. Павло насторожився. То було щось велике. Не птах і на кота не схоже. Хлопчик вже захотів рвонути додому, проте цікавість взяла гору, і він підійшов до дерева. Заглядав, що ж воно там таке, проте за густим листям нічого не було видно. Намагався вилізти, та знизу гілок не було. Павло посопів, покрутився, і махнув на ту затію рукою. «Нехай його. Піду в Майкрафт пограю.»
Раптом перед ним з дерева щось впало. Хлопчик аж зойкнув. Тільки це було не щось, а хтось. І воно не впало, а спритно зістрибнуло. Перед Павлом на повний зріст випрямилася дівчинка. Вона була майже такою як він на зріст, тільки дуже худющою. Волосся незвичайної знайди було білявим, коротко постриженим, проте про модну зачіску не йшлося. Волосся стирчало в різні боки, і таке враження складалося, що гребінця воно не бачило днів зо два.
Та найбільше Павла вразили ноги дівчинки. Коліна були повністю зеленими. Під щедрим шаром зеленки ховалися суцільні рани. Придивившись, Павло помітив, що і руки дівчинки були всі в подряпинах. «Її що, б’ють вдома?»: промайнуло в нього в голові.
— Привіт! — Дівчинка привіталася тоненьким голосом, а Павло побачив, що у неї бракувало двох зубів.
— Привіт. Ти хто? — Запитав хлопчик, хоча не мав настрою заводити нові знайомства.
— А в тебе непросто було влучити. — Замість представитися дівчинка виймала з кишені маленькі зелені яблука.
— Нащо ти їх зірвала? Були б яблука восени? — Павло був здивований таким вчинком.
— Всі не достигнуть. Все одно деякі опадуть. — Відповідала дівчинка, відкушуючи шматочок манюсінького кислющого яблука.
Павло дивився на неї широкими очима, і не міг навіть уявити, що такі фрукти придатні до їжі.
— Хочеш? — Запитала дівчинка, простягаючи на брудній долоні кілька яблук.
— Ні, я зелепухи не їм, бе, — скривився хлопчик.
— А ти колись їх куштував? — Дівчинка хрумала і крокувала до дороги.
— Ні, — відповідав Павло, плентаючись позаду неї.
— То як ти можеш знати, що це «бе», якщо його ніколи не їв?
Павлові таке питання не подобалося, бо воно ніби було зняте з маминих вуст. Вона постійно запитувала, як можна чогось не любити, навіть не спробувавши на смак.
— Я Павло. А тебе як звати? — Хлопчик намагався перевести розмову в інше русло.
— Я знаю, ти діда Щербака внук. Бабця казала, що вони тебе чекають. Класний велик, покататися можна?
— Можна. То в тебе ім’я є? Чи звати тебе просто «гей»? — Павла вже починало дратувати, що його постійно ігнорують.
— Доженеш, то й скажу! — Крикнула дівчинка, сідаючи на велик.
Вона рвонула так швидко, що Павлусь тільки закліпав очима. Знялася курява, і хлопчик таки побіг за новою знайомою. За городом на пасовиську стояла дівчинка і міряла його переможним поглядом.
— То як тебе звати? — Відсапуючись знову запитав Павло.
— Вілена Смітова, — дівчинка поклала велосипед на траву.
— Дивне прізвище якесь. — Здивувався Павло.
— Яке вже є, — відповіла Вілена.
— Дивися, там трамплін можна влаштувати! — Вілена показувала на пасовисько.
На рівному полі випнувся пагорб, знизу якого був невеличкий виступ. Вілена вибралася на вершину, сіла на велик і зовсім без страху спустилася вниз. Велосипед підстрибнув на виступі, на секунду завис в повітрі і з силою гепнувся на землю. Вілена впала, різко стала, навіть не скривилася і вже везла велосипед нагору до Павла. Вона посміхалася і махала рукою.