Найнещасніша людина на світі

Погода сьогодні сонячна. На небі не видно ні хмаринки. Сонце знаходиться високо в зеніті і дуже неприємно пече в плечі. Птахи, як завжди, щось цвірчать одне одному, перетворюючи мертву тишу неба на цирковий оркестр.

Люди проводять такі дні по-різному: хтось відпочиває на природі, а хтось сидить вдома та п'є холодні напої. Але є й невдахи, які мають продовжувати працювати навіть у такі гарні дні. Одним з таких невдах є тридцятирічний чолов'яга, який працює сиділкою для людей з деменцією. Його ім'я — Віктор.

Його робота не терпить перерв та вихідних. Адже він має слідкувати за здоров'ям людей, яким і так лишилось небагато. Віктор відкрито називав таких людей "ходячими мерцями", і, можливо, у чомусь він таки був правий. Часто вони не можуть говорити або верзуть якусь маячню на своїй вигаданій мові. Такі люди не в стані навіть поїсти самостійно. Вони не можуть ні радіти, ні сумувати, ні мріяти, ні проклинати когось. Та що там — вони навіть у туалет не здатні самі сходити. Віктор всім серцем ненавидів таких людей, навіть при тому, що вони були його грошима та можливістю жити далі.

По правді, Віктор ніколи не думав про те, як жити далі, а тим паче про те, щоб взагалі "жити". Життя підсунуло йому велетенську купу випробувань, які щодня терзали його.

Віктор був зовсім один — не мав ні коханої дружини, яка підтримає у складний момент, ні друзів, з якими можна весело провести час. Хоча, Віктор навіть не знав, що таке "весело". Його муки почалися з самого дитинства і не відставали від нього ні на мить. Його перший свідомий спогад — це той, коли батько прийшов додому весь синій та роздратований. Він не міг сказати ні слова, так само як і теперішні клієнти Віктора, але на відміну від останніх, у його батька не було проблем з головою. Були проблеми з алкоголем. Він пив частіше, ніж їв, а маму лупцював так, що її шкіра більше походила на шкіру спаленого трупа, ніж на жіночу.

Навіть попри таку ганебну долю своєї матері, Віктору ніколи не було шкода її. Взагалі ніколи — жодної секунди. Адже мама його також була тією ще скотиною. Вона зловживала наркотиками та ніколи не вела себе як справжня мати. Часто через проблеми з головою вона зривалася на Віктора та била його ще сильніше за батька. Потім вона тактично вибачалася, щоб попросити сина знайти їй ще трохи того чудодійного порошку. У разі відмови Віктора вже було не врятувати. Коли ще малий хлопчик відмовився востаннє, матір вдарила його по обличчю ножем так, що тепер у Віктора великий червоний шрам від правого ока аж до лівого кутика рота. Малий Віктор намагався знайти допомоги у свого батька, але той, п'яний, лежав на кухні під столом і не подавав жодних ознак уваги.

Через пів року батько не витримав сімейного життя, пішов у ліс з трьома метрами міцної мотузки та повис на високій березі, наче новорічна іграшка на ялинці. Його тіло знайшли тільки через тиждень, коли хробаки та мухи вже почали поїдати його смердючу плоть.

Матір була у відчаї. Вона кричала та лютувала. А потім почала перебивати своє горе ще більшою кількістю наркотиків. Юний Віктор лиш спостерігав за цим усім без жодної краплини жалю та відчаю на обличчі. З тих пір він став виживати сам, почав сам піклуватися про себе, а в його голові назавжди забилися слова: "Я найбільш нещасна людина на світі".

Без грошей та уяви про те, як жити, уже дорослий Віктор знайшов контору допомоги людям з відхиленнями. Після сотні жалібних благань йому виплатили зарплату на кілька місяців за умови, що він все відпрацює. І тепер Віктор був буквально у рабстві, у яке сам себе і загнав.

Сьогодні був останній клієнт Віктора — 74-річна бабуся. За її станом здоров'я лікарі прогнозували їй не більше двох тижнів життя. Віктор мав жити та піклуватися про неї до кінця її життя.

Коли Віктор зайшов до квартири, то побачив знайому картину. Звісно, адже він уже не вперше в гостях у подібних людей. У повітрі — сморід, речі розкидані по підлозі, павутина, пил та пліснява осіли на стінах так щільно, що навіть пилососом їх уже не відірвеш.

Бабуся навіть не звертала уваги на Віктора, мабуть, вона думала, що це хтось із її рідних — також доволі типова поведінка. Віктор мовчки пройшов у вільну кімнату та поклав сумку зі своїми речами на підлогу. На відміну від інших кімнат, ця була на порядок чистіша. Віктор не надав цьому жодного значення. Він працював людиною і спав би навіть у холодному підвалі, якби його попросили.

Цілий день Віктор прибирав по хаті: прачав одяг, мив брудний посуд та ретельно щіткою вичищав стіни від пилу та плісняви. Звісно, це не було його особисте бажання — просто за умовою контракту один з його обов'язків — привести хату клієнта в найкращий стан.

Коли Віктор дійшов до кухні, то відчув дуже виразний сморід. Пахло десь біля холодильника. Спочатку він подумав, що справа у зіпсованих продуктах всередині, але, принюхавшись уважніше, зрозумів, що пахне з-за холодильника. Тяжкими зусиллями він зрушив ту величезну металеву шафу та побачив там десятки мертвих створінь. Скоріше за все, то були миші, хоча навіть на мишей вони вже не були схожі — просто шматочки гнилого м'яса, що приклеїлися до підлоги. Ледь-ледь прибравши це "жиле", Віктор підвівся та сів на стільчик відпочити.

Бабуся побачила його та повільно підійшла дуже близько. Тоді вона нахилилася і завела розмову:

— Я знову це бачила, синку. Воно знову було в моїй голові. Коли я спала, коли я спала!

Підігрувати клієнтам також було одним з умов контракту, тож Віктор взяв на себе роль сина та відповів:

— Не бійся, мамо, скоро це пройде. Скоро тобі стане краще, скоро ти перестанеш бачити цей непотріб.

Бабуся повільно розвернулася та пішла до своєї кімнати.

Віктору не було шкода бабусю, а навпаки. Він зловив себе на думці, що їй скоро помирати і їй не доведеться мучитися — на відміну від нього. На відміну від нещасного Віктора.

"Класно тим, хто помирає. Всі про тебе хвилюються і згадують добрим словом після твоєї смерті", — подумав Віктор. — "Але про мене навіть згадати буде нікому".