4

За вікном мете. Він рушає на роботу. Заганяє внутрішній страх перед наступним днем глибоко в нутрощі, кудись туди, де його пошматовані осколками внутрішні органи. Дістає телефон і набирає колегу. Так під розмову ні про що і їде до офісу.
День пролітає в порожніх балачках. Робота завжди давалась йому легко. Тож балаканинина не заважає виконувати свої обов'язки.
 

Відпрацьовує день, і збирається додому. Запинається біля автомобіля. Хотів же купити ялинку, прикрасити її. Вагається. Дітей вдома немає. Дружини теж. То чи варто витрачати час за поїздку до ринку? Варто.

Десь там під шаром болю і тривоги ворушиться маленьке бажання повернутись в дитинство. Забути все, що з ним сталось. Стати знову безтурботним. Він не впевнений що ялинка допоможе. Але все одно їде по неї. Завтра з ранку почнуть прикрашати з малими. Не треба буде виходити з квартири на мороз. Вже в автомобілі втиснувши дерево на заднє сидіння, розуміє що щойно обдурив сам себе. Йому зранку в госпіталь. Тож ялинку прикрасять без нього.

Вдома порожньо і не звично тихо. Він роздягається, дістає ноутбук, і роздумує чим зайнятись. Але займатись нічим не хочеться. Виходить на балкон, палить. Буде німий докір від дружини, коли побачить недопалок в попільничці. Переживе.

Снує в порожніх стінах, давиться тишею. Тоне у власному страху. Чомусь здається, що цього разу все буде погано. Що операція буде неуспішною. Що він дарма буде терпіти новий біль.

Все дарма. І боротьба його зі старою шкапою з косою — безглузда. Вона все одно візьме своє. Питання в тому скільки болю витримає його тіло перед цим.

Здається сенс втратило все. І від того, що його не стане всім буде тільки краще. Дружина розважається сьогодні. Можливо зустріне там повноцінного чоловіка. Всі ввійдуть в новий рік без тягаря. А йому не доведеться більше терпіти, зціпивши зуби. Усміхатись. Вдавати що все чудово.

Тиша і страх стають соломинкою, що ламають його хребет.

Він накидає пальто, спускається до автомобіля. Рішення приходить раптово. І зараз воно йому здається єдине правильне. В автомобілі він довго сидить роздивляючись запальничку. Чомусь не хотілось робити останній крок у квартирі. Тягнеться руками до аптечки. Того що в ній є - вистачить. Але в руку потрапляє календар.

"Ви завжди будете улюбленою іграшкою вашої дитини".

Він читає і перечитує. На очі несподівано навертаються сльози. Так, що розмивають навколишній світ. Вириваються важкими грудками з грудей ридання. Німі. Заборонені. Шість місяців забороняв собі скиглити  і жаліти себе. 

А потім він повертає ключ запалення і їде.

- Андрію?! - теща на порозі в одному халаті дивиться здивовано. - Щось трапилось?

- Хотів забрати дітвору, - пояснює він. Незвично серйозний. - Ялинку купив, а мені завтра в госпіталь. Думаю, ще не пізно прикрасити.

Малеча верещить від радості, хапаючи одяг. Тулиться до батька.

Він знову усміхається. Так, він їх улюблена іграшка. І тепло розтікається в грудях від цієї думки. Завтра буде боляче. Завтра. А сьогодні треба запастися теплом і дитячою вірою в диво. Щоб воно гріло його, коли вночі прийде холодна стара із косою.

Вони сідають в автомобіль. Він раптом хоче поглянути, а яке передбачення в календарі на завтрашній день. Але календаря ніде не має. Напевно випав, коли він виходив з машини. Відчиняє дверцята — немає. Зник так само несподівано, як і зявився.

- Тато ти щось загубив? - питає син.

- Та ні, - він знизує плечима. - Навпаки. Знайшов.

- Що? - цікавиться донька.

- Сенс, - відповідає він.

Через кілька годин повертається дружина. І завмирає у вітальні, де панує повний бардак.

- А ви чого не спите? - вона окидає оком безлад з дощику і ялинкових прикрас.

- Тебе чекаємо. Як корпоратив?

- Нудно, - дружина проходить до нього ближче. - Ти навіщо дітей забрав? Я думала ми згадаємо молодість... Перед тим як тебе знову приватизують люди в білих палатах для дослідів.

- Гарна ідея, ще не пізно відвезти спиногризів назад до тещі, - хмикає він. - Ну або я просто вкладу їх спати, і ми подивимось якийсь фільм під келих вина.

- Тобі не зашкодить?

Він закочує очі.

- Мені нічого не зашкодить, коли ви поруч.

Йому все так само боляче. Так само бридко. Так само треба спазмолітики, антидепресанти й знеболювальні. Але тепер він принаймні знає навіщо. А коли є сенс є і сили терпіти.