3

Ранок зустрічає гамором. Просинатись після снодійного важко. Наче з води випірнає. Зате снів не було. Бо сни то зло, в тих снах він біжить між темних вулиць, навколо гул гелікоптера, який чути в кожному кутку вулиці, і не зрозуміло насправді звідки він вигулькне. В снах безшумні феєрверки фосфорних бомб, що опускаються білими світляками на позиції. І пропікають все навколо нестримнин, негасимим вогнем. В снах крики й смерть. Смерть була в ньому, на ньому, і виходила з нього.

Спати без сновидінь краще.

- Ти сьогодні до лікаря? - питає дружина, підсовуючи йому каву без цукру. Гірко аж до шлунка.

- Так. Подивимось що ще можна мені відчикрижити, - він сміється. - Так і стану на пів кіло легшим.

- Та припини. Це остання операція, - вона теж усміхається. Намагається підбадьорити. - Скоро приберуть стому.

- Тобі теж не терпиться її позбутись?

- Я думаю це логічно. На пляж підемо весною.

- Там міни спливають, - він думає не про небезпеку, яка чатує в морі. Він думає про те, що операція може бути невдалою. І тоді на пляж вони не підуть. Він не роздягнеться, а дружина не схоче веселитись сама у воді. А вона має право на повноцінне життя. На відпочинок біля моря. На те, щоб не готувати спеціальні дієтичні страви для нього. На те, щоб не спати поруч з ним. Не вдихати запах хвороби. Не дивитись щодня на його шрами. Кому приємно таке споглядати? - У нас сьогодні останній робочий день, - змінює тему. - Ялинку купувати?         

- Так! - хором кричать діти.

- У мене ж корпоратив, - нагадує дружина. - Ти хіба забув?

- Пробач, забув. В голові така каша, - він винувато усміхається. - Ти наче казала, що малих забере бабуся.

- Так, щоб не заважали тобі.

- Коли вони мені заважали?

Дружина не слухає. Збирається квапливо, одягає дітей. Він намагається допомогти, але його делікатно відтісняють, жаліючи. Це ріже по живому. Ніби його вже списали з рахунків.

- Поїхали, - не витримує він. Нервує, сам не розуміючи чому.

Розвозить дітей в школу, дружину на роботу. Він сам наполіг, щоб вона йшла на корпоратив. А потім викинув це з голови, щоб не думати про неприємне. Міг би піти з нею. Проте навіщо? Відповідати на питання чому не їсть і не пє як всі? Псувати їй свято своїм виглядом? Навіщо? Нехай піде і відпочине по людські. Їй треба більше свята. Вона заслуговує.

В госпіталі його чекають. Записаний він давно. Лікар переглядає результати досліджень.

- Бачу прогрес, можна лягати на операцію.

- Може після Нового року? - цікавиться він.

- Не хочеш розлучитись зі стомою? - жартує лікар, поглядаючи на нього крізь окуляри. - Андрюш, зробімо до Нового року, щоб вже в новий рік ввійшов без цього всього. У тебе гарні аналізи, ти сильний мужик, прогнози дуже оптимістичні. Навіщо тягнути? І я рік закрию.

- Та ви не подумайте, що мені її шкода, - несвідомо торкається живота. - Просто знаю я вашу хірургію, нап'ються на свята, і забудуть мене перевертати.

- Сам ходити будеш! Що ти викручуєшся? Мелеш дурниці.

- Сам не знаю, - він знизує плечима. Він не розуміє звідки береться цей жорсткий протест супроти необхідності. - Напевно минулий наркоз ще не вивітрився.

- Напевно, Андрюха, зав'язуй з антидепресантами, у тебе картина підвищеної тривожності. Чув про таку штуку як побічка?

- Нема у мене ніякої побічки! І тривоги немає! - він схвильований. Хоче перевести всю ситуацію в жарт, але думки несподівано розбігаються як таргани. - Я спокійний, як айсберг.

- От і чудово. Завтра зранку чекаю, - лікар відкладає папери. - І дивись мені, бо зателефоную твоєму невропатологу, і не будуть тобі пігулки на новий рік.

- Буду просити у Санти антидепресанти.

- Іди уже.

Він і виходить. В животі біль. А пігулки в машині. І ноги раптом наливаються свинцем, так що йти нікуди не хочеться. Так і опускається на стілець під кабінетом. Все тіло ломить від небажання знову опинитись на лікарняному ліжку. Шоста операція за шість місяців. Його теліпає як піддослідну собаку від ударів струму. Неприйняття необхідності хірургічного втручання доводить ледве не до панічної атаки. Хочеться скиглити від розпачу. І розумом він розуміє, що так треба. Так правильно. Це сходинка на шляху до якіснішого життя. Але інстинкти кричать що з тіла годі. Його поріг витривалості надломився.

- З вами все гаразд? - питає медсестра.

- Так, - чергова посмішка торкається губ. Так, що щелепи зводить від судоми.

Звідки ця захисна реакція? Як в їжака? Тільки той інстинктивно скручується в клубок. А він усміхається, і ніби загортається в гарний настрій. Хоча в серцевині, за фасадом бадьорості у нього чорна дірка. І його тягне як вітром від потягу в ту прірву. - Сиджу, от думаю, над оптимістичними прогнозами Петровича. Але, мабуть, піду.

Він підводиться, стискаючи зуби, щоб не показати комусь ще свою слабкість. Йому боляче, але цього ніхто не побачить.

Сідає в автомобіль. Пє знеболювальні. Намагається налаштуватись на завтрашній день. Але не вдається.

- Не хочу! - позиркуючи на себе в дзеркало заднього виду каже гучно. - Не хочу! Не хочу знову!

Зітхає. Скільки ще треба витерпіти болю? Навіщо? Заради чого? Щоб щоночі засинати й переживати одне і те саме? Щоб боятись тиші? Щоб їсти одні каші й не сміти випити чарку горілки решту життя? Навіщо? Як змусити себе пройти ще одну реабілітацію, якщо тіло трусе і вкриває холодним потом при одній думці про це? Навіщо давати комусь ще раз колупатись в ще гарячих нутрощах, збираючи його кишки як пазл?

Усвідомлює, що сказав все в голос. Але йому не легше.

Тягнеться за цигаркою. Обіцяв дружині кинути. Обіцяв. Підвів. Цигарки сховані за заднім сидінням. Бере пачку, і попутно знову натикається на вчорашню знахідку.

Тягне і її, з раптовим роздратуванням бажаючи викинути вікно. Але замість того клацає запальничкою, затягується, і роздивляється обкладинку. На ній чотири цифри. Не зважаючи на те, що книга була в снігу, глянцева поверхня ніскільки не постраждала. Візерунки машин і ангелочків.