2

Нарешті його поверх. Квартира. Діти, раді подарунку. Нарешті можна говорити досхочу. Слова зриваються з вуст, забиваючи новий наступ болю.

- Ти як наркоман, - хитає головою дружина, спостерігаючи як він перебирає свої скарби.

- Одна для гарного настрою, - пояснює він, міксуючи знеболювальні, спазмалітики й антидепресанти. - Дві, щоб не боліло... А що краще, щоб я пиячив?

- Ти та пиячив? - вона прибирає пасмо волосся з щоки. Таки мила, така рідна. За що їй таке нещастя як чоловік-інвалід? - Ти надто сильний, щоб пиячити, - вона торкається пальцями його плеча. - За що і люблю тебе.

- Я теж тебе люблю, - він запиває пігулки водою з під крану.

Авжеж він сильний. Пів року тільки це і чує. Сильний. Потерпи. Терпе. Хіба є вибір?

Малеча вкладається спати. Ось де вдячні вуха. Можна розповідати казки, нести всіляку маячню, не надто вдумуючись в сюжет. Не стежити за кожним словом, щоб буває не вилетіло щось необережно справжнє.

- Лягай вже спати, - дружина зазирає саме в той момент, коли він помічає, що син і донька тихо соплять, заколисані його побрехеньками.

- Ще трохи попрацюю, - він важко відриває погляд від порожньої стіни, що слугує йому кіноекраном. Там розгортались щойно картинки, які існують лише в його пам'яті.

Спати не хочеться.

   
-     Я буду скаржитись на твого шефа, -     напівжартома каже дружина, і позіхає.     - Він не має права примушувати тебе     стільки працювати.
-     Відпочивай, пупсик, - усміхається він.     Відчуває як пальці дружини ковзають     плечима. Вона тулить голову до його     плеча. - Я люблю тебе.
-     Я теж тебе люблю.
В     раптовому пориві зробити щось приємне     для неї ледве стримує себе, щоб не     побігти в нічний супермаркет по цукерки.     Переборює це бажання. Вона тільки     злякається.
Він     сидить довго за ноутбуком. Насправді     роботи немає. Просто йти в ліжко не     хочеться. Належався. Скільки він валявся     спочатку непритомний, потім в комі?     Довго. Але він сильний. Вибрався з ями.     Тільки навіщо?
Коли     думки про сенс життя починають гризти     мозок, як черв'як яблуко, він йде у ванну     кімнату.
Знімає     футболку, змушуючи себе дивитись в     дзеркало. Звична посмішка гасне,     залишаючи тільки вигнутий лук губ.     Тепер це просто гримаса з піднятими     кутиками.
Він     дивиться не     на своє обличчя. А на лілові лінії, які     перетинають груди й живіт. Серед них     теліпається мішечок.
Він     обережно відділяє прийомник від     шкіри. Неприємно, але терпимо. Просто     бридко. Від самого себе бридко. Всі люди     як люди, і у нього — стома.
Гидке     нагадування про снаряд, який розірвався     майже поруч.
Він     лізе під душ. Повільно виконує всі     процедури. Ліпить новий мішок для збору     продуктів життєдіяльності. Насправді     якщо він герметично прикріплений, то     запаху майже не відчувається. Але є     нюанс. Майже. Йому здається, що він     просякнутий тим запахом хвороби до     найдрібнішого атома в тілі.
Знову     ворушиться біль — навіть після     знеболювального. Не зрозуміло вже, чи     це печінка, чи фантомна підшлункова...
Він     повертається у вітальню. До ноутбука.     Тягнеться за коробкою з пігулками.     Випиває знеболювальне. Відкидає голову     на підголівник звично дихаючи з лічбою.     Але не допомагає. В тиші чути його     дихання, кров в скронях, крики. Вони     застрягли у вухах і скільки антидепресантів     не випий, все одно відбиватимуться     луною від коробки черепа. Чому йому не     пощастило вижити? Авжеж не тому, що він     сильний. Просто тому, що стояв далі.     Просто тому, що вдало впав. Просто тому,     що його серце продовжувало битись,     навіть коли калюжа крові навколо нього     не тільки натекла, але і запеклась.
Якщо     заплющити очі, то можна побачити ніби     наяву темний брезент кузова, тіла двухсотих,     які ще кілька секунд тому були трьохсоті.     Вони хрипіли, вони дихали, вони стогнали.     Або відходили мочки, спливаючи кров'ю.
Він     розплющує очі й бере пляшечку зі     снодійним. Довго тримає її в долоні.     Роздивляючись написи, зміст яких не     здатний прочитати в цю мить. Один крок     відділяє його від того, що мало статись     ще влітку.
-     Та на фіг, - усміхається. - Ти ще трішки     попсуєш навколишнім життя, хлопче.     Випиває тільки одну пігулку і лягає     поруч з дружиною.