1

У нього завжди все прекрасно. На питання “Як справи?” бадьоро відповідає, що все гаразд й нікому не заздрить. Він багато усміхається, а ще більше любе говорити. Хтось би вважав, що він балакун. Але він ніколи не був порожнім треплом. Не обіцяв того, що зробити не міг, все обіцяне виконував вчасно. Знаходить теми для розмови, при цьому примудряється тримати при собі як свої таємниці, так і тих, хто міг йому довіритись.

Рідко хто бачив, як на його чоло набгає тінь, як він кривиться чи чимось не задоволений. Можливо ті хто знали його краще, могли б вгадати це по гучніших жартах.

Він йде крізь завірюху, обережно обходить калюжі вкриті тонким шаром льоду — черевики довго сохнуть. Несе цілий пакет оранжевих мандаринок, які тулить до грудей. Донести до автомобіля, сісти й видихнути. Випити пігулку.

Руки тремтять навіть в теплих рукавицях.

Послизнувся. Мандарини випали з незграбних рук, розсипались в сніг під ноги перехожих. Всі поспішають, нікому не має справи до чоловіка що збирає в снігу оранжеві кульки. Аж пальці наштовхуються на якусь коробку, припорошена снігом, вона майже не помітна.

- І що тут в нас? Дід мороз загубив? Чи Святий Миколай? - за звичкою він усміхається сам до себе, тягне край коробки. Струшує сніг. Але дивиться побіжно, на якусь чи то коробку, чи то книгу.

Хотів вже викинути в урну, щоб не заважала тримати надірваний пакет, але передумав. Увагу привернула яскрава обгортка. А на нього іноді находило — роздивлятись дрібні деталі. Тож прихопив знахідку, щоб закинути її на заднє сидіння.

Поки грівся двигун, стягнув мокрі рукавиці, і відкрив аптечку. Вдих-видих. Немає з ким поговорити.

- Ну де ви? Де сховались? - якщо мовчати біль стане нестерпним. Вгризеться в нутрощі, скрутить там кишки в вузли, так що легені підскочать аж в горлянку і буде нічим дихати. Сині від холоду пальці хапають пляшечку з ліками. - От і попались.

Три пігулки на долоню, потім в рот. Ковток води.

На чолі бісеринки поту. Хоч і не жарко. Геть не жарко.

- Тепер подихаємо, - він втягує повільно повітря носом, відчуваючи як животом розбігаються голки. Рахує, затримавши дихання. Один. Два, три, чотири. Видихнути. Знову полічити. Так разів сім.

Біль відступає повільно. З кожним бісовим разом все повільніше. Треба замінити знеболювальне.

- Чортове звикання. Так і до морфію докотитись не довго, - здригається від сказаних слів. Не те щоб дістати морфін складно. Не з його зв'язками. Але це справді страшно. Губи кривить посмішка. Знайшов чого боятись — підсісти на опіати. Усміхається ширше. - Зате всього одна пігулка і нічого не відчуватиму. Щоправда, спати хотітиметься. Дилема.

Машина рушає, вмикається нарешті пічка, стає тепліше. В салоні пахне мандаринами. І трішки хворобою. Запах ледве чутний, можливо він навіть йому здається. Від того, що біль не дає забути про свою неповноцінність.

Він знову усміхається, пригадуючи як тхнуло влітку. Тоді було пекло. А зараз що — запах від нього одного, а не від десятка ранених, що розмістились в тентованому кузові. Тоді повітря було брудним від аромату смерті, а він все ніяк не міг втратити свідомість, щоб не відчувати як пахне запечена з порохом кров.

- Відставити недоречні згадки, - наказує сам собі, паркуючи автомобіль біля під'їзду.

Бере мандарини, іде в ліфт.

Доля усміхається йому, в кабіну входить сусідка.

- Як справи? - повертається до жінки.

- Онук приїхав, - тітка ставе на брудну від розталого снігу підлогу важкі пакети з супермаркету.

- О, круто. У них канікули вже? І як навчання?

- Одні десятки! - обличчя сусідки осяює посмішка, коли вона з гордістю розповідає про успіхи онука.

- Візьміть мандаринку! - простягає він помаранчі. - Беріть, беріть.

Тітка бере, намагається втиснути їх в переповнений пакет. А він в той час розповідає про ціни на ялинки. Сусідка підтакує. Ліфт зупиняється. Вона виходить на своєму поверсі. В ліфті стає тихо. Чутно лише гул механізму. І його дихання.

- Ще день минув, - каже він до свого відбитку в дзеркалі на задній стінці. - А навіщо?

Відбиток в дзеркалі мовчить, і він показує йому язика.

- Дурний ти, - спостерігаючи за чоловіком років тридцяти з блідою шкірою і темними колами під очима, констатує.