ОДИН

Раніше я не вірила у випадковості. Проте відколи того спекотного літнього дня у Віаджелло книга Луки звалилась переді мною буквально як з неба, це слово набуло для мене цілком нового значення. Тоді я боялася всього, що падає. Це не був страх висоти у традиційному розумінні, а радше паніка відчувати під ногами твердий ґрунт, ко­ли до мене наближається щось згори. Для мене не було проблемою вибратися на драбину чи риштування, але те, як хтось інший стрибає з десятиметрового трам­плі­на, мог­ло викликати в мене напад задухи, а ко­ли з дерева падало стигле яблуко, мені аж перетискало гор­лян­ку. Мені було надзвичайно ніяково, бо цей страх такий нераціональний. Але я страждала від нього, відколи себе пам’ятаю, і не маю жодного уявлення чому, та й не мо­жу пригадати, коли це почалося. Чи до цього літа я, можливо, була ще й сама не готова дізнатися правду, що крилась так глибоко в мені?

Те, що я отут про себе розповідаю, має мало сенсу. Мій батько знає одного автора, що вже місяцями мучиться над першим реченням книги. Я не письменниця і не маю претензій на публікацію. Хочу лише розказати свою історію — зі свого боку, зі свого погляду. Хочу розказати правду, позбутись її і водночас утримати, заразом і для моєї сестри.

Так, можливо, я пишу це все передусім для Лівії та уявляю, що є якесь місце, де вона зможе це прочитати.

Мене звати Віта, і того спекотного літнього дня я бу­ла щаслива у Віаджелло, як і в ніч три місяці тому, коли перша випадковість запустила низку подій.

Не знаю, що мене тоді розбудило. Це була тиха і зоряна березнева ніч, я рано пішла спати і досить швидко заснула. Мене не налякав ані шерхіт, ані кошмар чи напад астми, не гризли якісь турботи, які іноді прокрадаються в сон.

Мені було сімнадцять років і два місяці, й через те, що я раніше пішла в школу, я була за крок до великої свободи. Від початку навчального року Да­ни­ло, Трік­сі і я говорили лише про нашу подорож Європою. Ми запланували її на дев’ять тижнів, з Гамбурга на південь: Швейцарія, Італія, Франція, Іспанія, Португалія, мікроавтобусом «Фольксваґен», що мав стати нашою домівкою на чотирьох колесах, — на це ми заощаджували роками. Усе мало початись у червні одразу після випускного балу, і перший крок до екзамену на атестат зрілості було вже зроблено. Письмові контрольні видавались просто прогулянкою. На відміну від Трік­сі, я не маю страху перед іспитами і належу до тих щасливчиків, що не мусять заради гарних оцінок ночами все зубрити. За три тижні мав бути мій останній усний екзамен, але й він не був причиною, аби відбирати мені сон.

Я просто прокинулась без будь-яких причин. Пішла вниз на кухню, випила молока з пляшки і насолоджувалась тим, як прохолодна вершкова рідина стікала горлом. Тоді закинула шматок пирога, який увечері спекла мати, і зразу ж хотіла повернутись у ліжко. Але по дорозі до кімнати мені впало у вічі те, що в кабінеті батька світилося. Це не було чимось незвичним: батько часто працює ночами, власне, завжди працює, і я побачила, що він сидить у своєму м’якому кріслі з якимось рукописом на колінах, ще перш ніж прочинила двері, зі шпаринки яких темним коридором простягався вузький золотий промінчик.

Мій батько був видавцем, і гамбурзьке видавництво, яке він заснував одинадцять років тому, носило його ім’я: «Видавництво Томаса Айхберга». Його програма класичної та сучасної літератури була невеликою, але особливою. Батько знав усіх ще живих авторів свого видавництва особисто і з великою пильністю підтримував стосунки з кожним зокрема.

До мого народження батьки також, мабуть, часто бували в мистецьких колах. Тоді батько був ще куратором програми в одному берлінському видавництві, а мати — відомою архітекторкою.

Вечірки, які організовували мої батьки в Берліні, були легендарними, але коли я чула про це від якогось автора або ж від найкращого батькового друга, мені це видавалось неймовірним. Я не могла й уявити, що колись були такі часи, коли мати приймала гостей або ж готувала обіди з п’яти страв.

Тієї ночі вона вже давно спала у своєму ліжку. Мати була наче швейцарський годинниковий механізм. Від сьомої ранку до десятої вечора вона робила покупки, готувала, прибирала, прасувала, складала білизну і ставила все на місця, але жила у власному світі, цокаючи тихо, регулярно у своєму самотньому ритмі. Я не могла й пригадати, щоб коли-небудь сиділа в неї на колінах, пригорталась до неї в ліжку чи ридала на її плечі, але невідомого не може бракувати — принаймні так я тоді думала.

Мій батько теж не був милим татусиком, більшість видів фізичної діяльності були для нього чужі, і раніше мені завжди здавалося ненормальним, коли я бачила, як інші батьки грають з дітьми у футбол чи бешкетують. Мого батька цікавили мої думки, моє бачення світу, і коли в дитинстві я не могла заснути чи в мене був напад астми, він часто виходив зі мною надвір.

Іноді ми годинами тинялися вночі безлюдними вулицями і розмовляли. Безмовним я знала його лише в ті ночі, коли з криком зривалася зі сну, що часто трап­ля­ло­ся в дитинстві. В одному з найгірших кошмарів, що повторювався знову і знову, я стояла перед колодязем, у глибині якого утримували маленьку дівчинку. Вона не мала рота і лиш дивилась угору, на мене, великими зневіреними очима. Я хотіла звільнити її з тієї темної в’язниці, але не мала змоги спуститись до неї. Коли я розповіла батькові про цей сон, він не зміг дібрати слів і взяв мене у свій кабінет, аби я там зручно вмостилась і далі заснула.

Зі старими меблями, з книжковими полицями до стелі, зі стосами друкованих аркушів, що громадились на, під і біля письмового столу, ослінчиках і журнальних столиках, кабінет мого батька був цілковитою протилежністю нашому дизайнерському будинку.

Моя кімната також суперечила монохромному стилю облаштування матері, але в мене це був радше хаотичний безлад, тоді як у кабінеті батька була атмосфера, що наче хотіла протиставитись бездушній порожнечі бу­дин­ку. Він був переповнений історіями й вигадливими дрібничками, які батько назбирав упродовж життя або отримав у подарунок: ескізи ілюстраторів, преспап’є з переливчастими мотивами комах або стара друкарська машинка марки «Corona» дідуся, у яку батько вставив пожовтілий згорток паперу. На титульній сторінці була надрукована цитата португальського письменника Фернандо Пессоа: «Література — це найприємніший спосіб ігнорувати ­життя».