ГЛАВА 25

До будинку Валерії вони під'їхали близько 22:00. Юрій вийшов з машини, щоб провести Леру до дверей під'їзду. Яблонська тактовно і щиро дякувала тренеру за чудовий вечір, а Юрій, так само щиро, хоч і менш тактовно, вдивлявся в її обличчя. Коли подячна промова була закінчена, настала пауза. Пауза вербальна, але не візуальна: їхні погляди продовжували беззвучний діалог. Погляд Дорофєєва запитував: «Чи можу я поцілувати тебе?». Погляд Валерії відповідав: «Можеш». Юрій це побачив, проте спершу акуратно наблизився до Лери, нахиливши голову до її обличчя, і коли дівчина трохи потягнулася йому назустріч, то тренер остаточно переконався, що їхній «черепасі» (чи то равлику) дано зелене світло.

Так само неспішно Дорофєєв поклав свою руку на кучеряве каштанове волосся, що спускалося трохи нижче плечей. Потім він провів рукою вгору і ніжно відсунув з чола Лери неслухняний локон. Валерія зковтнула, не відводячи своїх очей від очей Юрія. Нарешті, рука тренера перемістилася нижче, закутавши своїм теплом частину Лериної шиї та щоки. Обличчя Дорофєєва впевнено спрямувалося до обличчя Валерії. Його губи встигли відчути її прискорене дихання, але не встигли торкнутися її губ, які чекали: двері під'їзду різко і широко відчинилися, і перед ними постала Марія Федорівна. Яблонська одразу ж відскочила від Юрія.

- Леруся?! - не вірячи своїм очам, вигукнула свекруха.

- Добрий вечір, Маріє Федорівно, - зніяковіло відповіла Валерія, заскочена зненацька.

Поки тривало це незручне збентеження, Дорофєєв чемно, але водночас запитально, переводив свій погляд із жінки на Леру і назад. Аналогічний погляд, тільки в подвоєному ступені запитальності, посилала і Марія Федорівна. Нарешті, Валерія взяла себе в руки і вимовила:

- Юрію, це - Марія Федорівна - бабуся Данила і моя свекруха. Маріє Федорівно, це - Юрій... - далі трапилася невеличка заминка, бо Яблонська не знала, як його краще представити. Власне, саме тому, всупереч добре відомим їй правилам етикету, які вимагають молодшого за віком представляти старшому, а чоловіка - жінці, Лера вчинила зовсім навпаки - їй потрібно було виграти хоч трохи часу. - Юрій - тренер Данила з айкідо...

- Ах ось воно що... - багатозначно простягнула жінка, кидаючи на Дорофєєва, захоплений погляд.

Валерія лише скромно посміхнулася. Але за цією скромною посмішкою стояло величезне почуття сорому, яке було зобов'язане своєю появою свекрусі, що раптово нагрянула.