ГЛАВА 24

Побачення пройшло так, як Валерія його й уявляла: легко, невимушено, а головне - все в межах пристойності. Юрій поводився тактовно і чемно: він жодного разу не зробив і не сказав чогось компрометуючого або такого, що випереджає їхній домовлений темп.  Лері було з ним затишно і спокійно. Вона була впевнена на 99%, що Дорофєєв нізащо не дозволить собі зробити подальший крок без її згоди. А якщо за подальший крок прийняти прощальний поцілунок у губи, то Валерія із задоволенням дала б дозвіл на це.

Однак для прощань було ще зарано: пара щойно покинула ресторан і неспішно наближалася до машини тренера. Залізши всередину, Валерія весело зауважила:

- От усе в тобі складається в єдину картину, окрім цієї машини.

- Це чому ж? - так само весело і трохи здивовано перепитав Юрій, вмикаючи запалювання.

- Просто ти не асоціюєшся зі старою BMW ультрамаринового кольору.

- Тепер хоч знатиму, як називається цей колір, - пожартував Юрій, а потім більш серйозно додав, - насправді, ти - права. Це - не мій автомобіль.

- От як? - заінтриговано відгукнулася Яблонська.

- Так. Це - машина мого найкращого друга. - Після цієї фрази на обличчя тренера опустилася тінь смутку, і Юрій додав, - він загинув тринадцять років тому.

- О, вибач, будь ласка... Я... - зніяковівши, почала Лера, але Дорофєєв її зупинив, заспокоївши.

- Усе нормально, Лер. Звідки тобі було знати.

- Співчуваю, - понизивши голос, промовила Яблонська.

Юрій лише кивнув, і на деякий час у салоні автомобіля запанувала тиша.

- Його звали Назаром... – невдовзі перервав мовчання Дорофєєв. - Ми були друзями дитинства. Таких, як ми, називають «не розлий вода». Ми все робили разом: у нас були одні захоплення й одні інтереси. Навіть зовні ми були схожі, немов брати. У сімнадцять років ми обидва захопилися мотоспортом - гоночними мотоциклами. У вісімнадцять обидва вмовили своїх батьків подарувати нам їх на повноліття. І незабаром ми обидва досягли в цьому результатів: нас взяли в одну з провідних американських команд. У двадцять три ми переїхали до Америки. Через рік Назар купив собі цю BMW на день народження. Наші кар'єри йшли вперед, нога в ногу. На носі була участь у Гран-прі Америки... - Юрій замовк і завмер, лише його вказівний палець легенько совався по оббивці керма. - Але за тиждень до змагання на тренуванні сталася трагедія: Назар не впорався з керуванням і влетів у відбійник, отримавши травми, несумісні з життям...

- Мені дуже шкода, Юр... - співчутливо вигукнула Лера.

- Усе нормально. Тепер уже все нормально. - Посміхнувся Дорофєєв.

- Після цього ти повернувся сюди, додому?

- Так. Усе це сталося на моїх очах... Я був шокований, пригнічений... Природно, у Гран-прі я не зміг брати участь. Я пішов із мотоспорту і покинув Америку. Єдине, що я привіз звідти - це труну з моїм найкращим другом і його улюблену BMW... Ультрамаринову BMW!

Валерія ніжно посміхнулася. Вона хотіла покласти свою руку поверх Юріної, щоб сильніше висловити своє співчуття, але швидко передумала і просто перевела розмову в інше русло:

- І як же ти опинився в айкідо?

- Ну, спершу я здобув освіту дитячого психолога.

 Яблонська навіть не намагалася приховати своє здивування:

-Ах так ось звідки ці твої штучки про авторитетного чоловіка!

 - Так, так. - Щиро усміхнувся Дорофєєв. - Але незабаром я усвідомив, що не можу жити без спорту. Я довго перебирав, поки не дізнався про айкідо. Я відразу зрозумів, що це - моє. І ось уже вісім років займаюся цим.