***

Різдво впевнено лягало білим полотном на місто Сонячний Вал. Сніг поволі перетворював тротуари на кучугури, будівлі вбиралися в різнокольорові гірлянди, а в повітрі пахло магією та мандаринками.  І Державна Школа м. Сонячний Вал №7 теж вже жила в очікуванні свят. Це відчувалося в атмосфері, в тому як учні неспокійно йорзають на стільцях, передчуваючи два тижні свободи від нудних занять, сповнених катанням на санчатах, битв сніжками та святкових тус в нічних клубах. Єдиний хто не міг наразі думати про магію Різдва – це Всеволод. Йому потрібно було написати останню в півріччі контрольну з алгебри, та задачки й формули ніяк не складалися до купи в голові п'ятнадцятирічного парубка. Не те щоб він не любив, чи не знав, алгебри (відверто кажучи – до усіх шкільних предметів він відносився однаково байдуже, окрім зарубіжної літератури, та про це згодом), та проблема була в учительці. Так трапилося, що викладачем алгебри не була якась стара ропуха в окулярах, а двадцятип'ятирічна дівчина з розсипом довгого золотого волосся, червоними чуттєвими губами, акуратним маленьким носиком і блакитними очима. Маленька тендітна родимка над верхньою губою особливо мучила серце Всеволода, а коли вона посміхалася на всю ширину рівних білих зубів – те бідолашне серце розліталося на малесенькі друзки. Олена Олександрівна – це ім’я медом розливалося річищем його вен, викликаючи поколювання в кінцівках.

Тому, щоб скласти алгебру, треба було вткнути ніс в папірець та вирішувати задачки, а замість цього Всеволод втикав на вчительку. Та хвала Магічному Покровителю Успішної Здачі Контрольних, у Всеволода був друг, який штурхнув його ліктем і прошепотів: 

– Чого ти на неї втикаєш? Пиши контрольну! 

Другом Всеволода був хлопець, на ім'я Олег, та серед шкільних хуліганів він був відомий як Сракомордий, Бегемот, Пумба та за іншими, креативними та не дуже, прізвиськами. Просто Олег був кирпатий й рудоволосий хлопчина в круглих окулярах, з пухким від смачних маминих пиріжків обличчям. І на додаток Олег був тим, кого зазвичай називали “ботаном”, тому усі вхідні дані для шкільних цькувальників були в зборі. Та Олегу пощастило мати справу з Всеволодом – довгов’язим, худим і спритним хлопцем, за яким також водилася слава хулігана. На початку минулого навчального року їхні відносини були суто діловими. Всеволод казав так: “Ти допомагаєш мені з домашками, а я не даю іншим натягувати труси тобі на голову. Згода?”. І Олег погодився. Та з часом, як це не рідко буває, ділові стосунки переросли в дружбу, і тепер Всеволод захищав Олега просто так, а Олег іноді за просто так робив домашку Всеволода.

– Пишу! Не дзявкай – огризнувся на Олега Всеволод й таки вткнувся в папірець. 

– Перекресли ось тут, це неправильно – обережно, поки не дивиться вчителька, Олег тицьнув в папірець Всеволода, – Тут буде…

– Чому я чую ваші голоси? – спокійно, але строго промовила Олена Олександрівна, навіть не піднявши голови. 

– Вибачте – відповів Всеволод, дурнувато хихикнув, і повернув розчервоніле обличчя назад до проклятого папірця. 

– Ти наче дівчинка, їй-бо – прошепотів Олег, – Олена Олександрівна те, Олена Олександрівна се. 

– Завали хавальник і дай мені списати відповідь – пробубонів обурений Всеволод.

Ніхто насправді й не був здивований, що Олег і Всеволод перші понесли свої папірці на вчительський стіл. Олег був в класі найсильніший з алгебри, а Всеволод, звичайно ж, його друг… 

– Усе списав, чи додав свого? – спитала Олена Олександрівна приймаючи папірець від Всеволода, звільняючи білі зуби від полону вологих губ. 

– Я списав… написав… так – промимрив Всеволод, наче добряче хильнув перед контрольною. 

– Ладно, не має доказів, то немає і звинувачень – зглянулася вчителька, відкладаючи роботи хлопців на бік столу, – Тільки я вас ще не відпускаю, дочекайтеся  кінця уроку. 

– Блі-і-і-ін… – незадоволено протягнув Олег. 

– Звичайно! – виголосив занадто радісно Всеволод і, зрозумівши гучність власного голосу, знову почервонів. 

Ніхто з нього не сміявся, бо він все ще перебував у гільдії Головинних Трусонатягувачів, але всі все розуміли. Хлопці (один засмучений – інший радісний), повернулися за парту.

– Ніяк не можеш забути вчительку? – заговорив Олег, – Пораджу тобі дещо. 

З цими словами Олег склав пухку руку в кулак і почав водити в повітрі вперед і назад. Якби Всеволод міг почервоніти ще дужче, то він би обов’язково це зробив, та його обличчя прийняло повну гамму кольорів. Він розумів про що говорить Олег і встиг осягнути сповна техніку “полегшення”, та цього разу вона зарадити не могла. Підліткова закоханість – це така потужна річ, що просто придушеною змією не обійдешся.

І от думка за думкою, слово за слово, і пролунав дзвінок. До цього часу тільки дві дівчини не встигли скласти папірці – дві, конкуруючі по “ботанистості” з Олегом, відмінниці, які до останнього хотіли зробити власні контрольні ідеальними. Коли Олена Олександрівна нарешті вирвала роботи з їхніх тремтячих від напруги пальців, вона промовила: 

– Що ж, перше півріччя завершилося. Сподіваюся всі ви вдало написали контрольні за всіма предметами. Перед тим як ви підете на канікули, директор хотів вточнити деякі моменти. 

І немов чекаючи самих цих слів, як артист за лаштунками, двері прочинилися і до класу зайшов директор. Низенький плюгавий чоловічок в бавовняному коричневому костюмі, з круглими окулярами як в Олега та старомодними сивими вусами. Пам’ятаєте, що зарубіжна література – єдиний предмет, який по справжньому не любив Всеволод? Причина стояла перед усім класом. Наскільки Всеволод любив Олену Олександрівну, настільки ж він не любив пана директора. І ця нелюбов була взаємною. Директор шукав усі можливі шляхи виключити Всеволода зі школи, та вилетіти з державного навчального закладу не так просто, як здається.