***

Промені вечірнього сонця заливають світлом музейну залу. Лоскочуть своєю теплотою стіни, опускаючись на підлогу. Тут тихо. Відвідувачів вже давно немає, але десь вдалині чуються чиїсь кроки. 

Молодий чоловік спокійно заходить до кімнати, чіпко оглядаючи кожен експонат. Він зупиняє погляд шоколадних очей на статуї з білого мармуру. "Загублений Король" – цей підпис завжди цікавив директора музею, але він не міг знайти жодної інформації про творця цього шедевру та історії, яка ховається за ним.

Цей експонат був найдорожчою покупкою і найціннішим скарбом Крістофера Бана. Він ніколи б не продав його, бо добре пам'ятав скільки сил і часу витратив на його пошуки та покупку. Тому дзуськи!

Хлопець ще кілька хвилин роздивляється статую, поки надворі повністю не темніє. Сонце ховається за горизонт, залишаючи Чана сам на сам з експонатами. Він готовий йти, але помічає легкий рух збоку. Різкий розворот, і Кріс чує тихий зойк невідомого юнака. Перше, що спадає на думку – це якийсь геть недолугий грабіжник. Бо хто в здоровому глузді буде красти кам'яні вироби самотужки?!

Однак хлопець стоїть на місці скульптури, бігаючи очима та намагаючись знайти шлях для відступу. Чан був занадто розумним, щоб відкинути шалену теорію, яка зародилася в його голові. Але такі речі не піддавалися здоровому глузду.

– Ти щойно ожив? – недовірливо питає, звужуючи очі.

– Що?! Ні! – голос незнайомця стає на кілька тонів вищим. Він бреше. Вони обоє це знають.

– Ти щойно ожив! – твердо і впевнено провадить Кріс, а цей Загублений Король червоніє, присоромлено відвертаючи обличчя.

– Пробач, якщо я доставляю тобі цим дискомфорт. Просто вже більше не міг залишатися в цій незручній позі. М'язи затерпають, і потім важко прийти до норми. Тож не скажеш мені котрий зараз рік? Бо ти перша людина з котрою я заговорив за весь час мого ув'язнення в камені, – юнак ніяково замовкає, очікуючи відповіді від очманілого такою тріадою Кріса.

– Тисяча вісімсот п'ятдесятий... – здивовано тягне хлопець, а тоді ніби отямлюється. – Хіба саме це зараз має значення?! Не хочеш пояснити чому експонат у моєму музеї несподівано оживає?

– Це довга історія з прокляттям, через мої необдумані вчинки. Тобі буде не цікаво, – він відмахується, сходячи з підвищення. – Краще скажи мені, як тепер живуть люди? Я взагалі здивований, що вони створили щось подібне, – ймовірно, король обводить простір навколо себе рукою.

– Може краще я запитаю, як тебе звати? І як ти опинився серед колекції античних статуй? – Кріс підходить впритул, роздивляючись привабливе обличчя незнайомця. Напевно, ніхто б не зміг відтворити його природну красу. Жоден митець на таке не здатний.

– Гаразд, – він відступає на крок. – Моє ім'я Мінхо. Раніше мене називали Ваша Величність, але це в минулому. У дуже далекому минулому, – Хо на хвильку замовкає задуматись про щось своє. – Після прокляття мене продали мандрівниками, а ті у свою чергу віддали мене торговцям, і так багато століть я подорожував від однієї лавки до іншої. Аж поки мене не купив вельмишановний пан Пак. Ще та сволота, скажу тобі. Якщо цікаво, то цей шмат лайна тримає у своєму підвалі цілу купу народу. Ну, а потім ти викупив мене.

– Як тобі вдавалося приховувати те, що ти людина стільки часу?! – у Чана волосся дибки стає.

– Нууууу, я зміг оживати лише кілька років тому, а до того просто був закований у камінь. Схоже, з роками закляття змінилося чи щось таке, що дуже мені на руку. Насправді трохи страшно усвідомлювати, як повз тебе проходить час, а ти навіть померти не здатен, – його пиха спадає повністю під кінець розповіді.

– Ухх, занадто багато інформації на один вечір, – Кріс втомлено тре перенісся. – Хочеш випити чаю? У мене ще й тістечка є, якщо вони тобі подобаються, Мінхо.
Ім'я хлопця занадто природно злітає з його вуст. Але власник музею не звик звертати увагу на такі речі. Він завжди був занадто зайнятим, щоб зважати на дрібниці.

– Що? – Лі здивовано кліпає очима, не вірячи в слова, які щойно почув. – Ти серйозно пропонуєш мені чай з тістечками після всього, що побачив та почув?!

– Так, – знизує плечима Кріс, розвертаючись на вихід. – Мінхо, в житті є багато дивацтв і чудес. І я теж свого роду дивак, тому й не здивований. То ти йдеш?

– Так-так, іду. Дякую, – він плететься за Чаном, а тоді різко спиняється. – А як звати тебе? Ти так і не сказав.

– Я Крістофер, але можеш кликати мене Крісом, якщо хочеш, – не зупиняючись каже юнак, зникаючи за дверима.

Вони говорять допоки не світає, і Хо не доводиться повернутися на своє місце. У Чана стискається серце, коли він помічає проблиски суму на прекрасному обличчі, однак нічим не може допомогти. Вони прощаються з першими вранішніми променями сонця. Кріс стає свідком того, як Мінхо знову перетворюються на камінь.

Якось непомітно юнак починає затримуватися на роботі, щоб побути з Лі трішки довше. Щоб вкрасти собі в скарбничку побільше яскравих усмішок цього парубка. 
Вони пара диваків, які обговорюють створення світу, сидячи на старій рипучій канапі в кабінеті Чана. Сміються з жартів, зрозумілих лише їм двом, та їдять найсмачніші тістечка у світі. Мінхо обіцяє, що коли-небудь приготує такі самі. І Чан згоджується, знаючи, що такого ніколи не трапиться. Хо теж це знає, але в голос не говорить.

Поцілунок між ними такий природній і ніжний, ніби Кріс щодня цілує Мінхо йдучи на роботу. Юнак ніжиться в сильних руках Чана, намагаючись притулитися до самого серця, яке відбиває свій ритм тільки для одного Хо. Тихо шепоче: "Я не готовий покинути тебе знову. Я не хочу, Крісе", залишаючи останній теплий, змішаний із солоними сльозами поцілунок на теплих вустах. За хвилину перетворюючись на прекрасний витвір мистецтва. Чан ловить своїми губами краплинки на холодних кам'яних щоках.

З кожним новим днем Бан скаженіє, бо не може знайти жодного способу побороти занадто древнє і міцне закляття. Жбурляє на підлогу дорогоцінні фоліанти, але йому не шкода. Взагалі не шкода. Він хоче, щоб Мінхо нарешті знайшов свободу для власної душі.