Навряд, чи Дмитро зміг би зізнатися бодай собі у тому, що думки про смерть напарника вже приходили йому до голови. Після повернення з минулого рейду Кирило змінився. Замкнувся у собі. Інколи поводив себе дивно, щось бубонів та дивився в нікуди. А ще Кирило на повному серйозі вважав свій пістолет святим. Глок, звісно, пістолет хороший. Він дійсно врятував життя своєму власнику, коли… ну, власне, була там ситуація. Багато важкого на душі було у Діми. Він побоювався старшого товариша. А після того самого рейду – й поготів. Однак і самостійно лізти до Сектору молодий гопник не збирався. Так і вийшло, що й тепер вони пішли разом.
Діма стягнув рюкзак ще живого товариша, з натугою підняв Кирила та закинув до ванни. Той хрипів, плювався кров’ю. Розібрати було можливо лишень окремі слова. Він все говорив та говорив. Проклинав усіх підряд. Лаявся.
— Сука… Щур… Тепер ви здохнете усі!
Діма виглядав трохи ніяково. Наче відмінник у школі, котрий щойно трішки похуліганив, розбив шибку вікна і був спійманий директором.
— Кіра, старий, ти поїхав дахом. Ще давно, ти… до чортиків мене, блін, лякаєш. Мені з тобою нелегко. А тепер ти говориш про сни і хочеш замочити цих двох мішків просто так. Трохи вже перебір, знаєш… Та й прикупу мені більше буде.
Діма знизав плечима. Він розвернувся та поглянув на закляклих Олександра й Богдана. Діма дозволив їм забрати свою зброю і тепер більше не тримав на мушці. Мовляв, братики, я врятував ваші життя, або стійте тепер спокійно, або допоможіть Кирила у ванну закинути. Не хочете допомагати? Ну тоді, мовляв, ждіть, не заважайте.
Діма дістав мисливського ножа та почав різати колишнього напарника. Богдана знудило. Він вирвав на землю та схопився за живота. Здавалося, що назовні вийшло все те, що він споживав за два дні. Стало геть паршиво. Товстун же сприймав те, що відбувається, більш стійко. Він діловито перевірив свій АК та спитав у молодого мародера:
— Нащо ти це робиш?
— Ну ти ж чув. Ванну треба заповнити кров’ю. Інакше ми не пройдемо.
— Це ж маячня.
— А ти, блін, в цьому впевнений на сто відсотків?
Діма сплюнув та продовжив різати вмираючого Кирила. Немов худобу. Той ще пробував рухатися, тихо стогнав. Ванна поволі наповнювалася кров’ю.
Богдан рвав так, як ніколи в житті. Спазми живота були настільки сильними, що очі наповнили сльози. І справа була не в тому, що зараз робив Дмитро. Богдан навіть не міг піднятися, стояв навколішках та продовжував блювати. Організм протестував та хотів спокою, вимагав, щоб все це закінчилося нарешті. Все, що відбувалося, колихнуло далеке минуле Богдана. Було неприємно. Поряд курив Олександр. Товстун поглядав то у бік кривавої ванни, то зі співчуттям на юнака.
— Ти явно не у своїй тарілці. Ну і нафіг поперся сюди?
Накінець Богдан опанував себе, прополоскав рота водою, протер губи. Виглядав геть кепсько.
— А ти?… Ти ж і так хворий.
— Я хворий, ага. А ще немолодий. А тобі то... Ай… - Махнув рукою Олександр.
Богдан зміг повністю вичистити шлунок, випрямився. Видихнув. Намагався не дивитися, що там робиться біля ванни.
— У мене немає вибору, я мушу дещо забрати з дому. І все. Інакше мені жити не треба.
— То що ж ти там таке забрати хочеш? Поділишся, може?— Як скажу - все рівно не повіриш.
— Ну ясно.
Товстун залишив Богдана у спокої. Він спокійно докурив, підійшов до Дмитра. Той продовжував орудувати ножем, аж захекався.
— Ти ще довго там?
— Ще трохи. Будемо йти разом, як до цього. Тоді – зможемо вийти. Я наберу те, що мені треба. Богдан, ти там додому казав, що зайдеш? То давай тоді потім твою хату відвідаємо. Обіцяю, що нічого тягнути не буду, ага. Саша – тобі поклацати на камеру треба?
— Слухай, як ми можемо тобі довіряти? А раптом ти теж захочеш кров’ю заповнити щось у місті? Та і досить командувати.
— Та треба мені командувати тобою, блін, ми інакше просто не вийдемо назад! Тут не ходять поодинці! Що, бляха, поганого в тому, що я сказав? Ти ще нічого не зрозумів?
Діма закінчив справу та повитирав лезо ножа об одяг мертвого товариша. Крові у ванній було вже набагато більше.
— Повернемось назад і все. Не знаємо одне одного А зараз давай все ж не будемо собачитися, о’кей?
* * *
Так вони увійшли до мальовничого містечка Прут. Минули транспортне кільце, звернули геть з головної дороги. Де не де стояли покинуті автівки. Мертве місто відчувалося не так, як собі уявляв Богдан. Жодної абстрактної туги, чи цікавості дослідника. Було не цікаво, а моторошно. А ще Богдан аж тепер зрозумів, що зручний черевик насправді відчутно натирає праву ногу. Здається, вони встигли якраз до опівдня. Як і планували.
Попереду – автовокзал. Поряд – декілька супермаркетів, будівлі з касами, невеличке кафе. Його двері відчинені нарозтвір. Цього разу навіть без підказок покійного Кирила Богдан розумів, що заглядати всередину не варто. Краще навіть не проходити поряд. Навпроти автостанції через дорогу – колись заселений мікрорайон.
— У вікна багатоповерхівок не заглядайте.
Діма виглядав напружено. Чим ближче було місто Прут, тим менше різної балаканини та жартів він видавав. Богдан зробив висновок, що у того є певні нехороші спогади, пов’язані з минулим рейдом.
Скільки ж років він не був тут, у містечку? Так і проходить життя – ми виростаємо, дорослішаємо, покидаємо рідну домівку, потім повертаємося все рідше і рідше. Все змінюється, окрім тих самих вуличок, тих самих древніх будівель. У маленьких містах життя часто ніби зупиняється. Люди проживають свої долі, виростають чужі діти – а ніби й нічого-то й не змінилося відчутно. Все як і колись. На перший погляд.
Біля тротуару, зовсім близько від в’їзду до автовокзалу, стояв великий автобус. Поряд – багато дорожніх сумок та валіз. Два десятки, не менше. Складалося враження, що всі ці сумки й чемодани набивали у поспіху. Деякі були повністю відкриті та незграбно лежали на тротуарі. Ніби тут люди чекали на автобус, метушилися натовпом. Автобус то приїхав, а от що було далі… Дмитро ткнув черевиком одну з валіз на колесиках, ніби перевіряючи, чи вона реальна. Валіза перевернулась.
— Прекрасно. І ходити далеко не треба. Так, почекайте, колеги, я йду пакуватися. Можете поки погуляти околицями, я дозволяю. Саш, поклацай собі щось на згадку. Але не мене і не сумки.
Мить – і Діма дістав зі свого рюкзака дві великі чорні сумки. Ще декілька рухів – і сам рюкзак став більше, просторніше.
— Так воно ж виглядає так, ніби спеціально тут розкладене. Не боїшся? – Резонно поцікавився товстун.
— Ні. Сумки в порядку. Вони так і виглядають, ніби давно тут лежать. Пилюки і бруду стільки, бачите? Отож бо. Тут все нормально. Невже, блін, не доведеться в саме місто лізти, а? Чи це компенсація мені за минулий раз?
Богдан дивився, як Діма копирсається у чужих сумках. Бежевий жіночий светрик, якась куртка, сандалі, косметичка, аптечка... Не хотілося навіть наближатися до цих проклятих речей. Хто і коли їх тут залишив? Куди всі поділися? Так, речі не виглядали дивно, але щось було у цій картині таке, що примушувало знову відчувати холод на спині. Діма ж навіть почав наспівувати собі під ніс якусь древню пісеньку з телереклами.
Олександр зробив чергове фото та присів на лавочку. Закашлявся, важко видихнув, протер лоба хустинкою. Товстун вирішив перепочити, відволіктися та нарешті переглянути усі зроблені фотографії. Його не особливо дивувало покинуте місто, чи десятки сумок невідомих людей. Поки що все йшло досить непогано, компанія, правда, не дуже подобалась, тому що довіритися нікому. Хто в разі чого прикриє спину? Вже покійний рецидивіст Кирило? Чи молодий відморозок Діма зі своїми хитрими очима? А може – Богдан? Так цей взагалі тут випадковий турист. Теж, либонь, головою поїхав, бісів любитель екстриму. Власне кажучи, Олександр себе вважав тертим калачем. Так воно й було – армія, фронт, непросте сімейне життя після фронту. Потім – важке захворювання, спроби заробити гроші, дорога операція, що пройшла невдало. Якось випадково Олександр побачив статтю в інтернеті. Потім ще одну. Зацікавився. Згадав, що у далекій юності цікавився фотографією. Навіть був активним членом гуртку фоторепортерів в інституті. Чоловік гостро відчував, що життя закінчується, жити залишалося йому зовсім мало, хоча деякі лікарі навіть давали оптимістичний прогноз. Однак вони стовідсотково брехали. Тому що оптимістичний прогноз ніколи не може бути правдивим… Хотілося запам’ятати життя. Написати книгу, спіймати емоцію, переосмислити щось. Або й просто втекти від постійно співчуваючої рідні, печальної дружини, дзвінків родичів… Хотілося провести останні місяці наодинці з собою та чимось незвіданим. Побачити щось неймовірне і незвичне. Щось таке, що примусило б затримати подих... І раптом це бажання чоловіка здійснилося. Він побачив щось.
— Так. Стоп. А чому…
Товстун перестав клацати кнопки на фотокамері, він уважно дивився на дисплей. Щось було там не так.
— Стоп.
Богдан глянув на товстуна. Потім перевів погляд на Діму. Молодий гопник заперечливо кивнув, мовляв, ні, не наближайся до товстуна. Він навіть перестав діловито патрати чужі сумки і тепер дивився на Олександра.
— Я цього ж не фотографував. Ми ж… Самі були…
Олександр важко задихав, якось чи то кашлянув, чи зойкнув. Він підняв погляд на Богдана, відкрив рота, щоб щось сказати, але не зміг. Потім перевів погляд на Діму. Ніби хотів щось повідати важливе, поділитися якимось відкриттям. Надважливим, сокровенним. Чоловік ще раз сіпнувся, зойкнув. І раптом завмер. Він не впав, не закричав, не почав тремтіти в конвульсіях. А просто замовк і застиг. Залишився сидіти на лавочці. Заціпенів навічно, стискаючи в руках свій фотоапарат. З гримасою чи то жаху, чи то неймовірного здивування на обличчі. Богдан обережно спробував заговорити до напарника - безуспішно.
— Сашо?
Богдан намагався не вдивлятися в обличчя товстуна. Якось він читав, що так може проявлятися інфаркт. Що бувають випадки, коли людина помирає, застигши в одному положенні… Що такого побачив Олександр у дисплеї фотокамери? Що він збагнув, чи усвідомив? Чи так він уявляв свій кінець? Чи так він бачив свій похід до міста Прут? На ці запитання вже було нікому відповісти. Та і чи змінили б щось відповіді?
— Саш?..
— Він мертвий. Слухай, Богдане, іди там, куди ти мав іти. От з самого початку, блін, казали йому – не потрібна камера тут. Не треба. Ні відео, ні фото, блін. Ну от.
Діма повернувся до набивання сумки чужими речами. Богдану не потрібно було ще щось казати. Він відійшов подалі від товстуна і спитав. Чи то у Діми, чи сам у себе, чи у когось невідомого:
— Ми вийдемо звідси?
Юнак подивився в сіре небо. На обличчя одразу ж упало декілька холодних крапель-сніжинок. Діма знову припинив перебирати речі, підвівся та підійшов до Богдана. Виглядав серйозно, не посміхався. Його вже другий раз відволікають за останні п’ять хвилин.
— А це ще ти й частинки з того не бачив, що тут може бути. Як і він – Діма кивнув на лавочку, де застиг товстун. – Не гнівай долю і не став таких запитань. От що, тобі далеко додому йти?
Богдан відчув, що починає злитися. Набридло це все. Гнів почав продиратися назовні і зливатися разом зі страхом у гримучу суміш. Юнак спалахнув:
— Та звідки ти мене знаєш? Звідки ти знаєш, хто я і чому я тут?
— Мені плювати. Просто не “каркай”. Так далеко тобі додому йти?
“Та пішов ти!” раптом захотілося відповісти. Хотілося послати не Діму, а все і всіх довкола. Останні два дні. Це було б імпульсивно і нерозумно, розпочинати зараз сварку. Та й для чого? Але в останню мить він опанував себе. Тихо вилаявся, поправив ремінь рюкзака, розвернувся і просто пішов геть.
— Ей, ти куди? Ми не ходимо самі, ти забув?
Богдан чекав, що Діма наздожене його, щось ще буде говорити. А може – просто вистрілить в спину? Для чого взагалі Дмитру він, Богдан? Зайвий свідок його брудних справ? Однак нічого з цього не сталося. Діма ще декілька разів покликав його, а потім повернувся до свого заняття.
— Дійсно дурень… Повертайся назад, коли закінчиш свою справу. Я тебе буду чекати не більше години. Не більше години, ясно? – Це було останнім, що викрикнув Діма у слід Богдану.