Найцінніше в житті

   Навряд, чи Дмитро зміг би зізнатися бодай собі у тому, що думки про смерть напарника вже приходили йому до голови. Після повернення з минулого рейду Кирило змінився.

Замкнувся у собі. Інколи поводив себе дивно, щось бубонів та дивився в нікуди. А ще Кирило на повному серйозі вважав свій пістолет святим. Глок, звісно, пістолет хороший. Він дійсно врятував життя своєму власнику, коли… ну, власне, була там ситуація. Багато важкого на душі було у Діми. Він побоювався старшого товариша. А після того самого рейду – й поготів. Однак і самостійно лізти до Сектору молодий гопник не збирався. Так і вийшло, що й тепер вони пішли разом.

   Діма стягнув рюкзак ще живого товариша, з натугою підняв Кирила та закинув до ванни. Той хрипів, плювався кров’ю. Розібрати було можливо лишень окремі слова. Він все говорив та говорив. Проклинав усіх підряд. Лаявся.

— Сука… Щур… Тепер ви здохнете усі!

   Діма виглядав трохи ніяково. Наче відмінник у школі, котрий щойно трішки похуліганив, розбив шибку вікна і був спійманий директором.

— Кіра, старий, ти поїхав дахом. Ще давно, ти… до чортиків мене, блін, лякаєш. Мені з тобою нелегко. А тепер ти говориш про сни і хочеш замочити цих двох мішків просто так. Трохи вже перебір, знаєш… Та й прикупу мені більше буде.

   Діма знизав плечима. Він розвернувся та поглянув на закляклих Олександра й Богдана. Діма дозволив їм забрати свою зброю і тепер більше не тримав на мушці. Мовляв, братики, я врятував ваші життя, або стійте тепер спокійно, або допоможіть Кирила у ванну закинути. Не хочете допомагати? Ну тоді, мовляв, ждіть, не заважайте.

   Діма дістав мисливського ножа та почав різати колишнього напарника. Богдана знудило. Він вирвав на землю та схопився за живота. Здавалося, що назовні вийшло все те, що він споживав за два дні. Стало геть паршиво. Товстун же сприймав те, що відбувається, більш стійко. Він діловито перевірив свій АК та спитав у молодого мародера:

— Нащо ти це робиш?

— Ну ти ж чув. Ванну треба заповнити кров’ю. Інакше ми не пройдемо.

— Це ж маячня.

— А ти, блін, в цьому впевнений на сто відсотків?

   Діма сплюнув та продовжив різати вмираючого Кирила. Немов худобу. Той ще пробував рухатися, тихо стогнав. Ванна поволі наповнювалася кров’ю.

   Богдан рвав так, як ніколи в житті. Спазми живота були настільки сильними, що очі наповнили сльози. І справа була не в тому, що зараз робив Дмитро.

Богдан навіть не міг піднятися, стояв навколішках та продовжував блювати. Організм протестував та хотів спокою, вимагав, щоб все це закінчилося нарешті. Все, що відбувалося, колихнуло далеке минуле Богдана. Було неприємно. Поряд курив Олександр. Товстун поглядав то у бік кривавої ванни, то зі співчуттям на юнака.

— Ти явно не у своїй тарілці. Ну і нафіг поперся сюди?

   Накінець Богдан опанував себе, прополоскав рота водою, протер губи. Виглядав геть кепсько.

— А ти?… Ти ж і так хворий.

— Я хворий, ага. А ще немолодий. А тобі то... Ай… - Махнув рукою Олександр.

   Богдан зміг повністю вичистити шлунок, випрямився. Видихнув. Намагався не дивитися, що там робиться біля ванни.

— У мене немає вибору, я мушу дещо забрати з дому. І все. Інакше мені жити не треба.

— То що ж ти там таке забрати хочеш? Поділишся, може?

— Як скажу - все рівно не повіриш.

— Ну ясно.

   Товстун залишив Богдана у спокої. Він спокійно докурив, підійшов до Дмитра. Той продовжував орудувати ножем, аж захекався.

— Ти ще довго там?

— Ще трохи. Будемо йти разом, як до цього. Тоді – зможемо вийти. Я наберу те, що мені треба. Богдан, ти там додому казав, що зайдеш? То давай тоді потім твою хату відвідаємо. Обіцяю, що нічого тягнути не буду, ага. Саша – тобі поклацати на камеру треба?

— Слухай, як ми можемо тобі довіряти? А раптом ти теж захочеш кров’ю заповнити щось у місті? Та і досить командувати.

— Та треба мені командувати тобою, блін, ми інакше просто не вийдемо назад! Тут не ходять поодинці! Що, бляха, поганого в тому, що я сказав? Ти ще нічого не зрозумів?

   Діма закінчив справу та повитирав лезо ножа об одяг мертвого товариша. Крові у ванній було вже набагато більше.

— Повернемось назад і все. Не знаємо одне одного А зараз давай все ж не будемо собачитися, о’кей?
 

* * *

   Так вони увійшли до мальовничого містечка Прут. Минули транспортне кільце, звернули геть з головної дороги. Де не де стояли покинуті автівки. Мертве місто відчувалося не так, як собі уявляв Богдан. Жодної абстрактної туги, чи цікавості дослідника. Було не цікаво, а моторошно. А ще Богдан аж тепер зрозумів, що зручний черевик насправді відчутно натирає праву ногу. Здається, вони встигли якраз до опівдня. Як і планували.

   Попереду – автовокзал. Поряд – декілька супермаркетів, будівлі з касами, невеличке кафе. Його двері відчинені нарозтвір. Цього разу навіть без підказок покійного Кирила Богдан розумів, що заглядати всередину не варто. Краще навіть не проходити поряд. Навпроти автостанції через дорогу – колись заселений мікрорайон.

— У вікна багатоповерхівок не заглядайте.

   Діма виглядав напружено. Чим ближче було місто Прут, тим менше різної балаканини та жартів він видавав. Богдан зробив висновок, що у того є певні нехороші спогади, пов’язані з минулим рейдом.

   Скільки ж років він не був тут, у містечку? Так і проходить життя – ми виростаємо, дорослішаємо, покидаємо рідну домівку, потім повертаємося все рідше і рідше.

Все змінюється, окрім тих самих вуличок, тих самих древніх будівель. У маленьких містах життя часто ніби зупиняється. Люди проживають свої долі, виростають чужі діти – а ніби й нічого-то й не змінилося відчутно. Все як і колись. На перший погляд.

   Біля тротуару, зовсім близько від в’їзду до автовокзалу, стояв великий автобус. Поряд – багато дорожніх сумок та валіз. Два десятки, не менше. Складалося враження, що всі ці сумки й чемодани набивали у поспіху. Деякі були повністю відкриті та незграбно лежали на тротуарі. Ніби тут люди чекали на автобус, метушилися натовпом. Автобус то приїхав, а от що було далі… Дмитро ткнув черевиком одну з валіз на колесиках, ніби перевіряючи, чи вона реальна. Валіза перевернулась.

— Прекрасно. І ходити далеко не треба. Так, почекайте, колеги, я йду пакуватися. Можете поки погуляти околицями, я дозволяю. Саш, поклацай собі щось на згадку. Але не мене і не сумки.

   Мить – і Діма дістав зі свого рюкзака дві великі чорні сумки. Ще декілька рухів – і сам рюкзак став більше, просторніше.

— Так воно ж виглядає так, ніби спеціально тут розкладене. Не боїшся? – Резонно поцікавився товстун.

— Ні. Сумки в порядку. Вони так і виглядають, ніби давно тут лежать. Пилюки і бруду стільки, бачите? Отож бо. Тут все нормально. Невже, блін, не доведеться в саме місто лізти, а? Чи це компенсація мені за минулий раз?

   Богдан дивився, як Діма копирсається у чужих сумках. Бежевий жіночий светрик, якась куртка, сандалі, косметичка, аптечка...  Не хотілося навіть наближатися до цих проклятих речей. Хто і коли їх тут залишив? Куди всі поділися? Так, речі не виглядали дивно, але щось було у цій картині таке, що примушувало знову відчувати холод на спині. Діма ж навіть почав наспівувати собі під ніс якусь древню пісеньку з телереклами.

   Олександр зробив чергове фото та присів на лавочку. Закашлявся, важко видихнув, протер лоба хустинкою. Товстун вирішив перепочити, відволіктися та нарешті переглянути усі зроблені фотографії.