Привіт!

   До наступного привалу йшли практично мовчки. Спереду тепер крокував Діма, Кирило був другим. Замикав Олександр, як і раніше. Дорога вела далі, все довкола було спокійно. Тільки де не де з під землі визирали шипи, але вони були добре помітні на трохи промерзлій ґрунтовій дорозі. Цікаво, далі цих шипів ставатиме більше?

Адже раніш вони зустрічалися тільки посеред трави. Час від часу Олександр зупинявся та робив знімки. То його дерево зацікавить, то придорожній плакат, котрий закликав водіїв їхати з помірною швидкістю… Він розговорював Богдана, розпитував про щось незначне та посміхався, а потім, зрештою, відчепився. Либонь, зробив висновок, що похмурий хлопець в порядку.

   В хащах, одразу обабіч дороги, час від часу щось пробігало. Невідоме джерело шелесту і шуму з’являлося то тут, то там. Група щоразу призупинялась, вицілювала невідомого супутника, однак з боку узлісся так ніщо і не з’явилося. Звичайно, що у їхньому поході можна було зіткнутися зі зграями собак, з вовками…

Для того ж і брали зброю. Тому, як переконував себе Богдан, нічого дивного немає у тому, що якась тварина вийшла на їх слід. На переміщення людей воно не було схоже. Щось проломлювало кущі, важко гепало по землі. Чи міг це бути ведмідь? Ведмідь би не зупинявся щоразу, коли зупинялася група. Ведмідь би далі прямував у своїх справах. Вони знову зупинились, прислухались. Тиша. Зробили декілька кроків – шурхіт продовжувався. То голосніше, то тихіше, то далі, то ближче.

— Не стріляти.

   А вистрілити в сторону хащів дійсно хотілося. По напруженому обличчі товстуна було видно, що він готовий натиснути на гачок. Вистрілити хотів і Богдан.

— Не стріляти по хащах – Повторив Кирило вже голосніше – Не стріляти.

   Щось або хтось спостерігало за ними з непроглядних хащів та не поспішало показуватися.

— Йдемо спокійно. Зараз поворот… І все. Обережно і тихо.

   Все це відбувалося, допоки дорога не повернула наліво і узлісся для них не закінчилося. Усю відстань група пройшла в напрузі, виважуючи кожний крок та вичікуючи, що з-за дерев ось-ось щось вискочить.

Почервоніли щоки товстуна, щось лайливе собі під ніс бурмотав Діма. Насправді вони пройшли зовсім небагато, а Богдан відчував, як йому не вистачає повітря. Він ще довго поглядав у бік лісосмуги, що тепер залишилась позаду. Однак таємничий супутник, видно, залишився там та вирішив групу більше не супроводжувати.

   Через кілометри два зробили другий привал. Цього разу – довгий. Місцем для відпочинку стала автобусна зупинка. Розвели вогнище, розпочали простеньку трапезу. Вони пройшли достатньо, якщо орієнтуватися по карті та дорожніх знаках. До містечка Прут залишалось недалеко.

Переночувати – і вже до обіду завтрашнього дня будуть там. Місце для ночівлі, як не дивно, всі обрали одне й те ж ще під час планування походу: заправка в передмісті. Біля таких ще зазвичай стоять міні-маркети, в яких завжди продається надто дорога та несмачна їжа.

— Ми, коли пішли в наш перший рейд – Почав Кирило, запалюючи цигарку – Єдині з Дімою повернулись назад. Ми вийшли. А багато пацанів – ні.

   Що означає слово “рейд”, було й так зрозуміло. Богдан і не сумнівався, що має справу з мародерами.

— Тоді ми заходили з іншого боку. Але через Квітницю проходили. У село ми зайшли усі, а от із села вибралася тільки половина. От і все.

   Кирило ненадовго замовк та насупився. Зробив затяжку, продовжив:

— Йшли ми теж трохи по-іншому. Хотіли більше будинків виставити. Там декілька сіл… От що, стріляти просто так у Секторі непотрібно. Можна привернути увагу. Не треба приймати все за чисту монету тут. Якщо над всім задумуватись, то потече дах.

— А ви не боїтеся тягнути щось із міста, якщо воно тут все прокляте? – Спитав Олександр.

— Ну от сумку відкриту бачив біля машини? Її чіпати не можна було. Знаєш, чому?

   Богдан вирішив теж вставити слово, хоча це було неввічливо, однак нервозність робила його балакучим:

— Тому що машина дивно виглядала?

— Вона виглядала неправильно.

— Тепер я починаю розуміти, чому Прут не обнесли ще як тільки відбувся Інцидент…Ой…

   Олександр протягнув ноги, розсівся на карематі, та подивився в сіре безбарвне небо.

— Брати треба обережно і потрохи. І дивитися, як воно, блін, виглядає. Це вам безкоштовна порада.

   Друга порада – місця шукайте самі, за нами у місті не ходіть. Саменькі все.

   Діма хитро усміхнувся.

— Та ні, хлопці, то вже ваша справа. Я тут не для того – Потягнувся Олександр та позіхнув. Либонь, теж був невиспаний – Я тут для нових переживань і розкриття таємниць.

— Ну і як тобі? – Поцікавився Кирило.

— Ніяк. В процесі розкриття. Тут багато цікавих речей, які можна пофотографувати, а потім - опублікувати. Унікальні речі, скажу я вам.

— А ти, пацан?

   Тепер Кирило дивився на Богдана. Той помовчав трохи, сіпнув плечима, наче його хтось ущипнув.

— Я народився тут і виріс. У мене вдома дещо є, мені треба це забрати.

— Ну тобто ти вирішив обнести свою хату? – Поцікавився Діма.

— Ні. Там нічого цікавого для вас. Ми не жили багато. А тобі не страшно було повертатися сюди вдруге?

   Богдан перевів тему, бо не хотів обговорювати особисті речі з новими знайомими.

— Не боїться лишень дурень. Я не дурень. Це не найгірше місце для “роботи”. Тим більш, його скоро прикриють. Тоді вже ніхто не пройде. А зараз ще є варіанти. І ми працюємо.

   Богдану на мить стало цікаво, чого це завжди похмурий та навіть моторошний Кирило веде таку відверту розмову. Можливо, стрес? Чи не надто це наївно, з його боку розмовляти настільки відверто? Він це робить, бо довіряє їм? Навряд… Хотілося скоріше попрощатися з цими типами та залишитись наодинці. Діма – бісить, Кирило – лякає.