Цікавинки

   Створюючи неймовірний шум довкола себе, група продиралася через чагарник. Дивна річ, але цим лісом люди перестали ходити зовсім недавно, а виглядав він настільки дико, ніби людська нога сюди років десять не ступала.

Кирило незмінно йшов попереду та освітлював шлях налобним ліхтарем. Йшли мовчки, економили повітря в легенях. Дістатися точки потрібно було швидко. А вже там – привал, перекур, кому що до вподоби. Для себе Богдан вирішив відколотися від групи як тільки вони дістануться до вежі ЛЕП та якось переночують. На правах замикаючого Богдан увімкнув свій ліхтар та спробував роздивитися довкола. Нічогісінько окрім густих кущів та височенних дерев. Тішила думка, що заблукати у цьому лісі неможливо – так говорив Микола.

Потрібно просто нікуди не звертаючи йти на північ. Благо компасом у їхній групі був споряджений кожен. Важке дихання Олександра змішувалося з якимось хрипінням. Видно, товстун давно не займався фізичною активністю. Ну, нехай звикає, ходити повністю спорядженому справа нелегка. Богдан це знав. А Сектор – це не Хрещатик. Тут потрібно… Богдан подумки зупинив себе. А що тут потрібно? Звідки він взагалі знає, що таке Сектор?

Юнак дивився під ноги та намагався освітлювати дорогу собі та Олександру з Дімою, що йшли попереду. Зайві думки потрібно відганяти, зосередитися треба на самому шляху.

   Вертоліт навряд чи буде сновигати околицями Сектору довго. В інтернеті люди писали, що патрульні ніколи далеко не залітають. Такі польоти взагалі відбувалися нечасто, та й в день, а не посеред ночі. Кирило пришвидшився – всі інші за ним. Часу залишалося все менше. Хоча й Микола запевняв, що ліс безпечний, а мінні поля повністю знеструмлені (тільки на час їхнього переходу), Богдану було тривожно. Він не звик ходити по лісу без зброї, а рушниця зараз була не в руках. Микола взагалі радив не затримуватися у лісі, навіть коли мова про гелікоптер ще не йшла.


— Там багато різних датчиків, камер – Казав Микола — Вони все бачать. Тому лісом пройти треба швидко і без затримок. Не провокуйте людей. На блокпості хлопці нормальні, але за лісом спостерігають не тільки вони. Є ще і німецька сторона. Диких звірів у цьому лісі точно немає, на патрулі ви не нарветеся. Принаймні, коли ви будете йти… Тому стволи не випихайте, зупинок не робіть.

   Як саме патрульні продиралися хащами поміж величезних гілляк здичавілих дерев – було загадкою, але не настільки цікавою, щоб Богдан всерйоз про це замислився всерйоз.

   Через деякий час чагарник почав рідшати, йти стало трохи легше, хоча під ногами хлюпало багно. І раптом, якось навіть різко, ліс закінчився. Вони вийшли на галявину. Отже – все. Вони всередині Сектору. Тепер потрібно сховатися. Кирило повернув голову вліво – широкий промінь ліхтаря окреслив фігуру височенної вежі ЛЕП.

Він перевів свій ліхтар в інший режим, світла довкола поменшало, воно стало тьмяним, а Богдан свій ліхтар вимкнув зовсім. Про світломаскування Микола говорив теж багато. А ще він не радив взагалі вештатися забороненою територією вночі. Особливо – з увімкненими ліхтарями. Всі четверо не змовляючись підійшли до старої перекошеної стайні, що стояла біля вежі. Довкола жодних інших конструкцій чи будівель.

   Кирило увійшов першим. Він не поспішаючи роздивлявся нутрощі стайні, оглядав стіни та підлогу, освітлюючи все приміщення. Тут було охайно та чисто, жодних неприємних запахів, чи гною. Збоку – складена купка дров. Дах цілий, стеля висока. Захеканий Олександр стягнув з себе рюкзак та примостився біля дерев’яної стіни, присів. На підлогу біля себе поклав увімкнений ліхтар. Це був їх перший привал. Богдан теж зняв з себе ношу. Серцебиття ще не вгамувалося, футболка прилипла до спини.

— А фізкультурою треба займатися! – Підмітив Діма з хитрою посмішкою на обличчі – Он як ти захекався!

— Ну… — ніби виправдовуючись, розвів руками Олександр – Я не молоденький вже!

— То не вік – Заперечив говірливий молодик – Он Кирило теж…

— Тихо.

   Це був хриплий голос самого Кирила. Діма моментально прикусив язика. Кирило стягнув з голови капюшон, та підійшов до групи.

— Хлопці, треба вам пояснити ситуацію – Розпочав він, звертаючись насамперед до Богдана та товстуна – Ми з Дімою ідемо до Пруту. Ви теж йдете до Пруту, правильно?

— Так – Відповів Богдан.

— Ну а куди тут ще можна йти? Я до Пруту йду – Кивнув Олександр.

— Ми вже були в Пруті – Кирило кивнув на свого товариша — Але заходили не звідси. Ми нормально орієнтуємося тут, можемо розгледіти небезпеку швидше ніж ви.

— Ви вже були в Секторі? – Вирішив уточнити Олександр. Богдану на мить здалося, що у товстуна аж очі запалали від цікавості.

— Я пропоную йти разом. У нас є свої припаси, нам нічого не потрібно від вас. Але разом дійдемо швидше.

— Це ви заходили не звідси? – Перепитав Богдан, намагаючись згадати, про які ще блокпости поблизу він читав.

— Каже ж тобі людина, що не звідси заходили! Але тут всюди все однакове, один чорт зад у милі – Вирішив влізти до бесіди Діма, але як тільки перетнувся поглядом зі старшим колегою, знову замовк.

— Ми входили з іншого боку. Але дорога та сама. Діма хотів сказати, що тут всюди небезпечно, хорошого шляху немає. Але ми були там і повернулися. Карта у нас своя.

   Кирило дістав з нагрудної кишені у декілька разів зігнутий папір та простягнув Богданові. Богдан обережно розгорнув мапу Кирила. Дійсно, на цій мапі було зроблено багато різних відміток олівцем та кульковою ручкою, нанесено багато нерозбірливих написів, скорочень. Олександр підвівся та став поряд. Він вирячився на мапу з таким виразом, ніби побачив небесне одкровення.

— Дійдемо до Пруту, а там – кожен своїм шляхом.

— Ви маєте карту, ви знаєте дорогу. Яка вам користь з нас? – Запитав Богдан, одразу усвідомивши, що питання по своїй суті було дурним. Микола ж сам недавно говорив, щоб вони трималися купи, та й здоровий глузд підказував, що у групі буде вижити легше. Без тіні посмішки Кирило відповів:

— Стволи ваші. І ходити по двоє, чи по одному тут не можна, скоро ви самі в цьому переконаєтеся.

— Дикі звірі? – перепитав товстун. Він вже опанував дихання та розглядав зараз карту разом з Богданом.

— Ну і звірі теж.

   Кирило забрав свою мапу, знов зігнув її та сховав до кишені. Олександр зиркнув на Богдана, потім на Діму. Останній продовжував посміхатися.