Країна чудес

   Микола привіз його до великого просторого дому. Доглянуте подвір’я, купка дрів під покриттям, собака, стайня, гараж. Біля гаражу – генератор. Все по-господарськи, було видно, що чоловік живе тут давно і нікуди точно не збирається.

Він пояснив, що це – своєрідна зупинка для всіх його “туристів”. Примовляючи щось кумедне, відчинив масивні вхідні двері та пропустив гостя вперед. Діловито показав, де знаходиться ванна з туалетом, де кухня а де кімнатка з ліжком. Богдан вже віддихався, прийшов до тями після поїздки. Нудота відступила. Він оглядав будинок. Всередині все прибрано, все на своїх місцях. Микола швидко заварив чай, запросив до столу прибульця.

Той лишень встиг роззутися. Бандану кольору хакі стягувати з голови не збирався. Волосся у молодика було довге та недоглянуте. Богдан витяг із внутрішньої кишені куртки целофановий пакет із паперовим конвертом всередині. У конверті – гроші. Плата за прохід.

— Тут як і ми з вами домовлялися. І ще за спорядження.

  Господар дому відсьорбнув чай, взяв до рук целофан з конвертом. Відкрив його, умілими швидкими рухами пальців перерахував гроші. Витягнув одну із купюр, підніс її над собою. Придивився, запакував гроші назад до конверту, а конверт – в целофан.

— Добре.

   Чоловік піднявся та попрямував з кухні. Повернувся через хвилини дві з старою темно-зеленою торбиною. Він поклав її на стіл перед Богданом та привідкрив.

— Пакуйся.

   Всередині було все, про що вони напередодні домовлялися: військова аптечка, металева фляга з водою, карта містечка Прут з його околицями, лічильник Гейгера, двоствольна рушниця та коробка з патронами. Пояс-патронаш. В коробці шістнадцять патронів. Вертикалка. Практично нова, недешева.

— А лічильник для чого? Хіба там є радіація? – Спитав Богдан у провідника. В інтернеті він знайшов достатньо інформації про заборонену територію. Люди писали про різну небезпеку, але про радіацію, здається, там не йшлося взагалі.

— Я не знаю – знизав плечима та чесно відповів Микола – Можливо й є. В Сектор треба йти підготовленим. Зайвих речей я тобі не продав, не переживай.

— Не переживаю.

   Богдан оглядав зброю. Приємна на дотик, досить легка, дерево якісне.

— Аптечка хороша, натівська, там і порошок сучасний для зупинки кровотечі, і ножиці, і рукавички, і бинтів декілька видів, різні таблетки з описом… Розберешся. Тобі віддав дешево, а так-то їх не дістанеш. Солдатам такі видають натівським!

   Богдан ледь помітно усміхнувся. Предмети щоденного користування натівських військових давно вже були доступні в інтернеті за помірною ціною. Для таких ділків як Микола не було проблемою дістати хоч з десять цих аптечок. Якби в Богдана було більше грошей, він точно купив би щось солідніше, ніж рушниця. Але й так на спорядження та на послуги провідника було витрачено дуже і дуже багато.

— Я ще й консервів натівських тобі дістати міг. Там смаки різні, а консерви саморозігріваються. І смачні!

— Ні, дякую, я маю з собою провізію. Мені головне ось це – Богдан кивнув на рушницю, що лежала на столі. А потім додав з виглядом знавця – Хороший агрегат.

— Звичайно хороший! Ти в мене можеш і пістолет купити, м? Є декілька варіантів…

— Та ні, ні, я вже й так порожній. Не треба.

— Ну тоді пакуйся, відпочивай, я тебе закриваю в домі. Двері нікому не відчиняй, з рушницею не пустуй. Мені треба у справах від’їхати.

   Цікаво, хто ж це буде стукати у дім Миколи? Хіба що патрульні. Але до найближчого блокпосту далекувато. Микола почував себе в безпеці, жодної тривоги чи недовіри. Принаймні, зовні. Розуміє ж, що без нього ніхто нікуди не пройде. Розуміє свою незамінність, тому і ціну може називати свою, і продавати втридорога що завгодно. Куплять.

Богдан це усвідомлював. Також він навіть не бажав задумуватися, звідки у цього Миколи стільки різного барахла і під чиїм прикриттям він займається своїм “бізнесом”. Чи допоможе вогнепальна зброя впоратися з усіма небезпеками Сектору? Цього Богдан не знав, але зброя точно була потрібна. Везти із собою все спорядження страшно. То тут то там сновигають патрулі, проходить перевірка документів, встановлення особистості.

Яку б реакцію у них викликав Богдан у формі, дуже схожій на військову, та ще й з рушницею?... Але він дістався до пункту призначення без пригод. Далі – короткий збір, відпочинок і очікування інформації від Миколи. Декілька упаковок з сухими галетами, декілька консервів, самостійно зібрана ще одна аптечка, набір змінної білизни, трохи одягу, спальний мішок... Богдан подумки перелічив все барахло, що взяв із собою. Хто зна, як воно складеться і скільки часу доведеться провести на забороненій території. І хто зна, що і коли може знадобитися. Рюкзак був важким, але зайвого там не було нічого. Так думав Богдан і переконував себе, що готовий до будь-яких несподіванок.
 

* * *

   Наступним гостем в домі став товстий чоловічок років сорока. Микола привіз його коли Богдан вже встиг помитися та перекусити тим, що було у холодильнику. Кілька бутербродів з лікарською ковбасою, мариновані огірочки. Після перекусу він пішов до кімнати та трохи задрімав на одному з трьох вільних ліжок. Душ вирішив не приймати.

Деякий час новий гість сидів на кухні та тихо розмовляв з Миколою, Богдан чув чоловічі голоси через замкнені двері. Дзвеніли ложечки – отже, пили чай. Як і з Богданом до цього. Потім гість делікатно відчинив двері та увійшов до кімнати. Обличчя охайно вибрите, світлий відкритий погляд, чорна спортивна куртка та штани кольору хакі. Трохи зайвої ваги. В руках – рюкзак, помітно менший, ніж у Богдана. Так і не скажеш по цьому чолов’язі хто він та чим займається. Чоловік зробив крок, привітався. Міцно потиснув руку.

— Здоров. Олександр.

— Богдан.

   Він сів на одне з вільних ліжок навпроти Богдана, поклав собі руки на коліна. Розімнув шию. Кашлянув. Досить міцним був цей чолов’яга, руки мав спрацьовані. Богдан байдуже застібнув рюкзак. В принципі, він був готовий.