Найцінніше в галактиці (Сем Стоун, Земля, 2489 р.)

Я народився в Детройті. Це звучало не як факт, а як вирок. Вулиці, на яких я виріс, були схожі на старі шрами на тілі міста, що колись було великим. Іржаві кістяки покинутих заводів пронизували сіре небо, а на стінах старезних будівель хтось постійно виводив одні й ті самі слова: «МАРСІАНИ ГЕТЬ!» або «ЗЕМЛЯ ДЛЯ ЗЕМЛЯН!».

Мій день починався і закінчувався на цих вулицях. Вдома на мене чекали лише порожній холодильник і батьки, занурені у віртуальні світи чи дешевий синтетичний алкоголь. Батько, коли виходив із запою, любив сидіти перед старим головізором і лаяти Марсіанську Федерацію, а мати випадала з реальності одразу ж як поверталась з нічних заробітків.

— Зрадники! — хрипів батько, тицяючи пальцем в екран, де черговий політик обіцяв «відновити справедливість». — Вони покинули нас! Викачали всі ресурси і втекли на свою червону кульку, залишивши нас тут гнити! Через них я втратив роботу!

Він звинувачував Марс. Я ж бачив лише старого п'яницю, який не дуже й хотів працювати, навіть коли його завод ще димів. Легше знайти винного десь там, серед зірок, ніж у дзеркалі. Навколо всі так робили. Скаржились на космітів, на марсіан-опортуністів, на уряд, але продовжували кидати сміття собі під ноги, тягнути з роботи те що погано лежить і трощити торгові автомати коли патрульні не бачать.

Я не хотів так жити, та не мав тут жодних перспектив. Єдиний доступний соціальний ліфт – школа, і той пішов під три чорти ледве я закінчив четвертий клас. Уряд скоротив соціальну програму, вчергове, тож щоб вчитись далі потрібно було платити. Звісно у мого батька не було на це грошей. Хотілось втекти світ за очі. Просто вийти з дому і бігти вперед доки вистачить сил. 

Шанс з'явився, як і годиться, у вигляді чутки. Ми з хлопцями нишпорили біля старих доків річкового порту в пошуках брухту який можна здати. Старий докер, на ім'я Піт, що жив у покинутому контейнері, розповів нам байку.

— Вони знову прилітали минулої ночі, — прошепотів він, озираючись. — Корабель-привид. Жодного вогника, жодного звуку. Приводнюється у старому промисловому доку, забирає щось і зникає. Це точно ті марсіанські стерв'ятники, крадуть наші останні багатства.

Хлопці зі зграї почали обурюватися, повторюючи слова своїх батьків про зрадників і злодіїв. Але я не чув їх. Корабель-привид. Космічний корабель. Тут, у нашому іржавому, забутому богом порту. Це була не загроза. Це був вихід.

Тієї ж ночі я повернувся туди сам. Територія була закрита, але паркан у кількох місцях прогнив наскрізь. Я пробрався до старого промислового доку. Повітря пахло іржею, мулом і чимось ще — ледь вловимим запахом озону, немов після сильної зливи. На бетонному пірсі виднілася дивна, ледь підкопчена пляма, а поруч у багнюці щось блищало. Я підібрав артефакт щоб роздивитись. Це була фольгована обгортка від чогось. На вигляд звичайна, але я придивився до шматочка етикетки. “Місце виготовлення: Бульвар Армстронга, Сіньгун, Марс”. Я заховав обгортку в кишеню як скарб. Це було не просто сміття, це було сміття що лишили по собі косміти. Це був доказ. Доказ того, що звідси можна втекти.

Я підвів голову. Крізь смог і хмари не було видно зірок, лише тьмяне помаранчеве сяйво міських вогнів. Усі навколо ненавиділи тих, хто полетів. Називали їх зрадниками, що покинули свою колиску. А я дивився на іржавий, вмираючий Детройт і думав, що, можливо, вони були найрозумнішими з усіх. І я дав собі обіцянку. Я потраплю на цей корабель, чого б це мені не вартувало.

Згодом

Моє життя перетворилося на полювання. Не на їжу чи гроші, а на інформацію. Кожен день, кожну ніч я проводив біля доків, стаючи тінню серед іржавих контейнерів. Я вивчив усе: маршрути поліцейських дронів, сліпі зони камер, перезмінки втомлених охоронців, навіть розклад старих барж. Старий промисловий порт став моєю територією.

Приблизно за тиждень я помітив, що я тут не один. Інша тінь. Хлопець, трохи старший за мене, років шістнадцяти-сімнадцяти. Худий, рухливий, з розумними, настороженими очима. Він робив те саме, що і я: спостерігав, ховався, вивчав. Він був моїм конкурентом. А конкурентів у Детройті або усувають, або роблять партнерами.

Я затиснув його в глухому куті між двома штабелями прогнилих ящиків. Він притиснувся до стіни і запустив руку в глибоку кишеню куртки. Що він звідти витягне? Ніж? Пістолет? Я про всяк випадок відступив на крок і вийняв з-за пояса іржаве шило.

— Що ти тут винюхуєш? — прошипів я.

— Те саме, що і ти, — його голос був тихим, але твердим. — Квиток з цієї діри.

Ми дивилися один на одного довгу хвилину. Я бачив у його очах відчайдушну рішучість. Я його розумів. Конфронтація тут була недоречною. 

— Я Сем, — сказав я, ховаючи “зброю”.

— Мет, — відповів він.

Ми об'єднали зусилля. Виявилося, що він краще розбирається в техніці, а у мене були кращі навички непомітного пересування. Ми стали командою.

Коли «корабель-привид» прибув наступного разу, ми вже чекали на нього в нашому сховку на даху покинутого складу. Він з'явився з нізвідки, з ледь чутним шипінням опустившись на темну воду. Це був потворний, асиметричний шмат заліза розміром з пятиповерхівку, весь у шрамах та іржавих плямах. На його боці ледь виднілася вицвіла назва — «Іржавий Гак». З корабля зійшли кілька постатей — суворі, озброєні люди, що рухалися з упевненістю хижаків.

— Точно не федерали, — прошепотів Мет.

 — Космічні пірати? — здивувався я.

Ми спробували підібратися ближче, щоб роздивитися, що вони вантажать. Нас ледь не помітив величезний бородатий чолов'яга, що вийшов на пірс озирнутися. Ми втиснулися в тінь, і моє серце калатало так, що, здавалося, його почує вся команда. Ці люди не стали б викликати поліцію. Вони б просто вирішили проблему на місці. Це було небезпечно. І неймовірно захоплююче.

Наступні тижні ми з Метом збирали інформацію. Я підслуховував розмови в портовому барі, де команда «Гака» іноді пила. Мет, використовуючи старий зламаний термінал, зміг отримати доступ до низькозахищеної мережі портових вантажів.