РОЗДІЛ 22 БОГДАНА "Де знайти?"

— Я… Я не думаю, що це вдала ідея, — здавлено відповідаю, не пізнаючи власного надламаного голосу, який зрадницьки видає моє хвилювання від невагомих дотиків Маркіяна.

Тепер розкішне кольє на шиї видається непосильним тягарем, що тягне на дно. Поспішно роблю крок, розвертаюсь до Гродського корпусом і допускаю чергову фатальну помилку. Я затиснена між столом за спиною та чоловіком, що впритул нависає над мною. Його тепле дихання торкається щік, прикрашених рум’янцем зніяковіння, шиї, оголеної у вирізі декольте, викликає сироти на шкірі. Господи милосердний! Кляті гормони зведуть з розуму. Скликаючи всі внутрішні сили, намагаюсь говорити впевнено:

— Я ще не розлучилась, щоб відвідувати розважальні заходи без чоловіка. А йти самій, це накликати зайві пересуди.

Якщо чесно, мені абсолютно байдуже що і хто подумає, бо давно виросла з того віку, коли думка оточення має значення. Справа в іншому, у підступному іншому. І я вже не впевнена, чи варто списувати мурах по тілі на гормони. Тут щось інше. Маркіян підкупляє турботою, уважністю, ставленням. У ньому є все, чого кардинально не вистачало в Тосканову. Біля нього почуваєшся справжньою жінкою — ніжною, вразливою, захищеною. Здається, якби я попросила Маркіяна зайнятись переїздом Елеонори Станіславівни і зміною замків у квартирі, він погодився б без найменших сумнівів.

— Хіба з татом прийду.

Гродський вмить змінюється на обличчі, глибока зморшка прорізує чоло. Відійшовши вбік, він протяжно видихає.

— Твій батько на мене сердиться за мовчанку. Я так і не наважився з ним поговорити. Богдано, дай трохи часу владнати наші стосунки. Не хочу, аби зі сторони наша дружба мала вигляд, ніби за твоєю допомогою шукаю його юридичної підтримки.

— Що за нісенітниці? — щиро дивуюсь. — Тато нормально ставиться до тебе, навіть гордиться, що зумів багато досягти в житті.

— Спадок — це не досягнення, — заперечує.

— Але ж ти успішно керуєш компанією, он нову колекцію презентуєш, — торкаюсь подушечками прикраси на грудях.

— То ти прийдеш? Не відмовляйся від можливості гарно провести час і просто розвіятись. Менеджери запросили багато гостей, серед них загубишся і ніхто не зверне уваги, що прийшла сама. Крім того, я знаходитимусь поруч.

— Маркіяне…

Дивлюсь в глибокі очі навпроти, і відмовити не знаходжу ні підстав, ні слів. Що поганого станеться, якщо дозволю собі пожити? Юра роками не відмовлявся від двох жінок, і нічого. Одна покинула, то залишився з іншою.

— З тобою я стаю якась слабохарактерна.

— Авжеж, — сміється.

Час у компанії Маркіяна стікає швидко, а я навіть четвертини не зробила запланованого.

— Мені пора їхати, — кажу та пробую зняти кольє. Чи то застібка нова, чи то я не дуже бажаю повертатись у свою квартиру, але розстебнути ланцюжок ніяк не вдається.

— Стривай, я допоможу.

У два кроки Гродський опиняється поруч, його пальці на мить накривають мої.

Невинний дотик…

Банальний дотик…

Ми ж давні знайомі.

Та дотик викликає всередині хвилю тепла і приємного щеміння. У невеличкій кімнаті, де ми тільки удвох, хоч би не вгледів моєї бентежності.
Коли у його руках опиняється кольє, дякую та поспіхом хапаю зі столу сумку.

Тікати…

Негайно…

І вгамувати свої підступні гормони.

Я не маю жодного права бачити в Маркіянові привабливого, красивого, сексуального чоловіка.

У нашій непростій ситуації не вистачало лише інтрижок. На свіжому морозяному повітрі у голові прояснюється. Дивний, спонтанний потяг до друга я пояснюю лише одним: на рівні підсвідомості прагну дошкулити Юрію. Його підла зрада вибила зі звичної колії, залишивши замість почуттів гірке розчарування.

На щастя, таксі прибуває швидко. Сівши в машину, називаю адресу будинку, де колись була щасливою.
Дорогою домовляюсь з батьком про машину та двох охоронців, котрі допоможуть повантажити речі. З квартири заберу увесь одяг, а решту нехай ріелтор, який займатиметься продажем, кудись збуде. Не хочу в нове життя тягнути спогади з минулого. Рієлтора знаходжу через агентство. Рудоволоса дівчина приїжджає оглядати квадратні метри через годину.

Чи шкода мені квартири, яку вважала домом, у кожнісінький міліметр якої вклала душу? Ні! Тосканов сплюндрував все, перекреслив світлі моменти чорним маркером зради.

Як не дивно визнавати, та я відчуваю полегшення, позбувшись валіз Елеонори і передавши ключі рієлторці. Складається враження, ніби з плечей звалився непосильний тягар турбот.

Я вільна…

Я належу лише собі і маляті під серцем.

Додому повертаюсь під вечір. Тата застаю у кабінеті за вивченням документів.

— Привіт, — вітаюсь, опускаючись у крісло навпроти. — Над чим працюєш?

Тато зиркає поверх окулярів.

— Займаюсь твоїм розлученням. Мабуть, у моїй практиці це буде найскладніший випадок.

— Але ми впораємось, бо я не маю найменшого бажання виховувати дитину спільно з Юрієм.