РОЗДІЛ 21 БОГДАНА "Ювелірний магнат"

Прохолодне грудневе повітря врізається в легені гострими кинджалами, проте нудота відступає, і в голові проясняється. Маркіян, накинувши на мої плечі дублянку, підтримує під лікоть. Він поруч, мовчазний і зосереджений, повна протилежність Маркіяну десять хвилин тому. Хоче щось сказати, ретельно обдумує кожнісіньке слово, зважує всі «за» і «проти». Зміна настрою змушує мене насторожитись. Невже здогадався? Невже готується запитати про можливу вагітність? У серці тенькають тривожні дзвіночки.

— Богдано, є речі, які не виносяться на широкий загал, які не обговорюють із сторонніми людьми. Проте, хочу, аби ти знала — я твій друг, надійний друг, готовий підтримати у найскладнішій життєвій ситуації.

Ну, напрошується два варіанти: або Гродський дійсно здогадався про мій стан, або встановив смертельний діагноз.

Зупинившись посеред подвір’ї, розцяцькованого чудернацькими вічнозеленими кущиками, милими садовими скульптурами та гарними локаціями для фотографування, він пильно вдивляється у вічі, не відпускає. Я роздивляюсь серйозне обличчя навпроти, очі, у котрих відбивається жаль, підозра почути неприйнятне для нього зізнання.

— Можливо, є речі, які мені варто знати? — на видиху запитує колишній однокласник. Здається, цей дужий, під два метри зросту чоловік з хвилювання втратить свідомість..

Маркіяне… Для чого порушувати настільки болючу тему? Для чого так поспішати? Про маля знає лише тато, а колеги здогадуються, однак їм абсолютно все одно. От інша річ розповісти зараз тобі про вагітність. Чомусь не можу. Господи, як складно. А він чекає… Він сподівається почути…

Несподівано телефон у моїй кишені рятує напружену стацію, яка загрожує перерости в нове непорозуміння і мовчанку на роки.

На екрані — номер керівника окружної прокуратури. Напружуюсь. Даремно турбувати не стане. Сам погодив відпустку, побажав гарного відпочинку, а тут, не дочекавшись відповіді, набирає вдруге. Прикидаю причину раптового дзвінка і жодного пояснення не знаходжу.

— Перепрошую, — підводжу на Маркіяна очі. — Я повинна відповісти, керівник телефонує.

— Звісно, — він зображає на губах напружену усмішку та відходить.

Здається, цей дзвінок розбив його надію серйозно поговорити.
З протилежного боку зв’язку роздається хриплий голос Гуденського, голос хворий, простуджений, затягнутий. Він ледве вимовляє привітання.

— Богдано, у мене двостороння пневмонія, лежу в лікарні під крапельницями. Тому змушений просити тебе вийти з відпустки та завтра приступити до роботи. Розумію, що маєш інші плани, що хочеш відпочити, владнати справи, проте без мене і тебе колектив не справиться. На носі серйозна перевірка, треба підготуватись. Богдано? Ти чуєш?

— Чую, — відповідаю сухо. У голові вмить проскакує професійний обов’язок. Без мене ніяк. Я знаю це, проте хочу перезавантажитись. Останній рік на роботі був занадто складним у всіх сенсах. А про Тосканова взагалі мовчу.

— Богданочко, виручи, будь ласка. Після перевірки підеш на стільки часу, скільки необхідно.

— Все якось так разом, — зітхаю.
Замість слів роздається глухий безперервний кашель. Керівнику геть кепсько, і відмовити йому не знаходжу підстав.

— Добре, — вимушено погоджуюсь. — Однак на роботу повернусь післязавтра.

— Я попереджу відділ кадрів. Дякую!

Опустивши телефон, хвилину вдивляюсь у бруківку під ногами. На додаток до проблем з Тоскановими приплюсовується перевірка на роботі. Тепер доведеться розриватись між стресом і негативом.

— Що сталось?

Маркіян наближається тихо. Уява домальовує картинку, ніби підносить долоні над моїми плечима, ось-ось покладе, шепне на вухо, що підтримає у непростій ситуації. Та коли озираюсь, Гродський тримає руки за спиною, у очах — тривога.

— З відпустки викликають, доведеться післязавтра повертатись на роботу.

— Тобто викликають? А нічого, що ти… — запинається, сконцентрувавшись на моєму животі. — Що тобі відпочити треба. Робота не вовк, у ліс не втече. Впевнений, твій батько висловиться категорично проти.

— Керівник потрапив в лікарню, попросив перекрити, а я не можу відмовити. Крім мене нікому.

Маркіян дивиться так, наче я несповна розуму.

— Як була звихнена на роботі, так і звихнена залишишся?

— Це питання чи констатація факту?

— Питання, Богдано, питання. Можеш подумати про свої потреби, а вже потім родичів чи керівництва?

Я не знаю, що сказати. Кожне слово шкільного товариша потрапляє в ціль. Дійсно переймаюсь не тим, чим треба.

— Ти хотів поговорити. Нас перебили.

— Як тобі ресторан, територія? Завтра «Зоря» влаштовує показ нової ювелірної колекції, який відбудеться тут. Я хвилююсь, щоб захід пройшов ідеально.

Час втрачено, момент зіпсовано, і Маркіян вирішує змінити тему, говорить зовсім про інше.

Роззираюсь. Кращого місця годі знайти. Атмосфера, локації, віддаленість від шумного міста — прекрасний варіант для охочих поєднати приємне з корисним, тобто роботу і відпочинок.

— Особисто мені дуже подобається, — чесно зізнаюсь. — Ти зробив вдалий вибір.