РОЗДІЛ 17 БОГДАНА "Мама"

Що сказати? Слова застрягають в горлі, а руки тремтять, немов у пропасниці. У голові вертиться тільки один сценарій, поганий сценарій, у якому свекруха віддає Богу душу прямісінько на моїх руках. Юра в істериці. Вперше бачу свого чоловіка настільки безпомічним і безпорадним.

— Мамо, — пищить за моєю спиною голосом маленького покинутого хлопчика.

Замість членороздільної мови з рота Елеонори Станіславівни виривається хрип. У мене самої спиною пробігає морозець. Здається, у повітрі зависає смерть.

— Мамо, мамочко, не вмирай, не залишай мене…

Еля тягне до сина руку, сили полишають доглянуту здорову жінку, і вона свічкою гасне на очах. Та їй вистачає витримки тикнути вказівним пальцем в мою сторону, мовляв, я вина у скоєному, а не її дорогоцінний Юрко.

— Все буде добре, потерпи, — він опускається на коліна, обхоплює руку, притискає до своїх грудей і розгублено кліпає очима.

Жаліслива картина. Проймає до останньої нервової клітини. Однак людина вмирає, і часу на сентименти катастрофічно немає.

— Відійди, —керую, злегка штовхнувши невірного благовірного в плече.

— Що ти собі дозволяєш? Це ж моя мама.

— Твоя мама помре, якщо не надати першу медичну допомогу. Зараз кожна хвилина дорога, а ти сльози пускаєш. — Садимо її. Нумо, давай!

Підхоплюю свекруху під руки, зі всіх сил намагаючись надати вертикального положення обважнілому тілу. Добре, що худа і не важка. А вона хрипне, ричить, не довіряє.

Нарешті вдається сперти її на стіну. Щоб не впала, підкладаю подушками.

— Тримай, я зараз.

Поки Юра не зупинив, бо теж не довіряє, кидаюсь на кухню шукати аспірин. Серце у грудях калатає, тільки б встигнути, тільки б не померла. Я не хочу почуватись виною. Все-таки першою розповіла про походеньки Тосканова, поспішила розкрити очі на брехню улюбленого сина.

На щастя, Елеонора при свідомості. Дивиться бездумним затуманеним поглядом повз мене.

— Відкрийте рот, необхідно розжувати таблетку.

Спектр недовіри зростає. Не слухає. Ігнорує.

Глибоко дихнувши, різко обхоплюю її підборіддя пальцями. Від несподіванки Юра гепається п’ятою точкою на підлогу, а дорога свекруха розтискає зуби. Мені вдається неможливе — вкласти жінці у рот ліки.

Незручну небезпечну ситуацію розряджає дзвінок у вхідні двері.

— Юро, негайно відкрий, це швидка приїхала, — командую, продовжуючи утримувати щелепи Елеонори Станіславівни.

— Богдано…

— Відчини зараз же! — зриваюсь на крик.

Він зирить ошелешеними очима. Ну, як можна бути настільки тупим? Невже думає, що здатна вбити людину?

— Якщо з мамою щось станеться…

Моєму розчаруванню немає меж, бо колись коханий чоловік говорить думками Надії. Гарно промила мізки і йому, і Елеонорі Станіславівні.

— Скажеш дякую Наді, — не втримуюсь від докору.

Лікарі одразу беруться оглядати хвору. Я коротко розказую, що сталося і яку першу медичну допомогу надавала.

— У вашої матері інфаркт, терміново веземо у лікарню, — говорить старший бригади до Юри, а потім звертається до мене: — Ви молодець, не розгубились і вчасно дали необхідну пігулку. Колега?

— Та ні, — знизую плечима, — в кіно показували.

Я ж не скажу, що у кримінальному провадженні за фактом неналежного виконання професійних обов’язків медичним працівником читала протоколи, де чітко описувався порядок дій. Свого часу запам’ятала, а тепер, на жаль, довелось використовувати знання на практиці. Я злякалась. Стрес виходить з організму у вигляді тремтіння губ та побілілого обличчя.

— З вами все гаразд? — раптом цікавиться медик.

— Так, все добре. Трохи перехвилювалась. Не кожного дня доводиться свекруху рятувати.

— Розумію. Так, їдемо. Ви за нами слідом.

Переглядаємось з Тоскановим. Пхатись з ним через усе місто в одній машині — перспектива так собі.

Та й чого мені їхати? Ми всі чужі люди.

Проте Юра діє на випередження. У його голові знову вмикається дзвіночок зразкового чоловіка, який мріє повернути зраджену сім’ю.

— Не залишай нас, будь ласка. Заради мами прошу поїхати в лікарню і трохи її заспокоїти. Зрозумій правильно. Я злякався за її життя, боявся, що помре прямісінько на наших руках.

— Юро, зупинись!

— Дано, ти як ніхто знаєш, що таке втрачати близьку людину. Прояви милосердя.

У найневдаліший момент, коли варто скинути його руку із свого зап’ястя, коли варто згадати про дитя під серцем, про яке вирішила мовчати, коли варто розірвати зв’язки з минулим, у мені прокидається жінка, що вміє любити, пробачати, віддавати себе. Усередині крига дає тріщину. Тосканов робить крок, зменшуючи відстань між нами до мінімальної. Роздивляється мене згори, знаючи до найменших дрібниць. Поруч стоїть чоловік, з яким попри все була щасливою, чоловік, від якого народжу.