РОЗДІЛ 15 БОГДАНА "Пізно"

— Богдана?

Стискаю і розтискаю кулаки. Ні, мати Тереза, яка прийшла запитати, чи легше живеться на одну сім’ю! Складається враження, що Юра дивиться на примару, ось-ось гепнеться долілиць. Його здивовані очі блукають моєю фігурою, немов вивчають заново кожнісінький міліметр. Ага, я змінилась! Змінилась і зовні і всередині.

— Ще! Гойдай! — весело пищить Юля, привертаючи увагу до себе. Дитині байдуже на розбірки дорослих, вона хоче кататись.

Знову дивлюсь на результат зради найближчих людей, і серце перетворюється у камінь. У ньому тільки порожнеча, холод, ненависть, бажання помсти. До відчаю хочеться змусити їх страждати. Заслужили! Стільки років були коханцями і сміялись за спиною з моєї наївної щирої доброти.

— Юлечко, побігай трохи. Мені треба поговорити з Даною.

— Добре, що не з Бодьою, — шиплю злістю, не витримуючи напруженої мовчанки.

Все погане, що зібралось на душі, прагне виходу. Настав момент істини. Розправляю плечі, з викликом дивлюсь на колись обожнюваного чоловіка. Юра ковтає клубок.

— Біг! — пищить мала, мотиляючи у сидінні ногами.

Тосканов починає возитись з дочкою, а я розвертаюсь та йду у напрямку під’їзду. Ну чому не приїхала годиною пізніше? Якось не готова до душевних розмов зі радником.

— Богдано, зачекай, будь ласка. Нам треба поговорити.

Юра таки наздоганяє мене біля дверей. Тримаючи однією рукою рожевого ведмедика-дочку, іншою хапає за лікоть та розвертає обличчям до себе. У ніс врізається запах важких мускусних парфумів, тих самих, від яких раніше голова йшла обертом, а зараз тільки нудота підступає до горла. Ми не бачились кілька днів. За цей час зовні я змінилась кардинально. Юрій… також не відстав. Юрій наче постарів, плечі осунулись, вилиці загострились, щетина не голена, вуста сухі і потріскані. Що, любий, більше нікому купувати бальзам для губ та слідкувати за регулярним доглядом? Та й пальто у ворсинках невідомого походження, туфлі — брудні, нечищені. Через якийсь місяць сам перетвориться на Робінзона, і дошкуляти не треба.

— Я тебе ледве впізнав, — кліпає короткими віями. Господи, вони були такими короткими, чи Надька вкоротила? — Зачіску змінила, стиль одягу. Дуже красива і … — прокашлюється.

— Думаю, тебе це не стосується. Мені ніколи розводити балачки, та й ти зайнятий.

Я киваю на маленьку Юлю, яка неспокійно вертиться на руках свого батька. І знаєте, що відчуваю до невинної дитини? Ненависть. Неконтрольовану ненависть. Аж зуби скрегочуть від бажання вирвати крихітку з його обіймів.

— Мені дуже шкода, що так сталось, — несподівано видає невірний благовірний.

— Питань немає, що ти, Надія та Юля не хотіли, аби я дізналась правду. Ти зручно жив на два поверхи, бігав від однієї жінки до іншої, з ліжка в ліжко. Моя подруга, якій безмежно довіряла, нахабно користувалась цією довірою, отримуючи від мене гроші на няню. Юля… Надалі дитина була б забезпечена по повній.

— Я не спав з Надею.

— Ну, втирати історію про непорочне зачаття чи донорську допомогу спермою не варто. Не вірю.

— У нас було лише раз, перед самим весіллям. Я напився, а вона…

— Будь ласка, без деталей, — підношу догори руки, намагаючись уникнути подробиць зради. Для чого слухати виправдання? Зраду жодні пояснення не пояснять.

— Вислухай, будь ласка. Коли ми з хлопцями справляли парубоцьку вечірку, я набрав Маркіяна і попросив мене забрати. Слухавку підняла Надя, потім сама приїхала. Ми розговорились. Я був дуже-дуже п’яний. Не знаю, як так сталось… Я майже нічого не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш, — іронічно усміхаюсь, а в самої душа рветься на частини від болю. — Подивись на свою копію, яку тримаєш на руках, і згадай. Добре, що є результат, який не дасть нічого стерти з голови. Не затримуй.

Хочу розвернутись, щоб не бачив клятих зрадливих сліз на очах, не бачив тремтіння губ, відчаю на обличчі. Як же прикро на серці! Я досі не вірю, що сама і що виховуватиму дитину без батька.

— Стривай, — знову хапає за лікоть. — Давай почнемо спочатку. Тепер ти дізналась, — констатує мій законний чоловік, притискаючи до грудей дворічну донечку моєї найкращої подруги.

— Дізналась, — повторюю, ніби вчусь говорити заново.

Десять років стосунків, з них три, як здавалось, щасливого шлюбу, невдалі спроби завагітніти.

— Я хотів усе розказати, пояснити.

— Пізно…

Пізно пояснювати. Пізно каятись. Пізно намагатись повернутись в життя, яке ти сам розбив.

По щоках сповзають сльози…

Я не пробачу.

Не розкажу про секрет під серцем…

Він не гідний бути батьком моєї дитини. Моєї дитини!

— Не підходь до мене ближче, ніж на п’ять метрів, — шиплю крізь зуби, ковтаючи ридання. — Речі забрав з квартири?

Дивиться на мене ошелешеними очима, немов кажу співати на вулиці.

— Богдано, дай шанс. Я кохав і кохаю тільки тебе, і про Надію я дуже шкодую.

— Не соромно при дитині говорити так про її матір? — різко запитую. — До речі, де вона? Вештається по магазинах чи у кав’ярні наїдає черговий кілограм?