РОЗДІЛ 14 БОГДАНА "Щасливий"

На наступний день прокидаюсь з твердим наміром перевезти з квартири речі та змінити замки на вхідних дверях. Хоч я люблю своє затишне гніздечко, та з ним пов'язані виключно негативні емоції. Крім того, жити в одному будинку з Надією та Юрієм, щодня з ними перетинатись — вище будь-яких людських можливостей.

На кухні застаю тата. Цілую його у щоку та сідаю за стіл. Зустріч з Маркіяном збентежила, тож увечері я прошмигнула повз кабінет у свою кімнату і не поговорила з ним. Трохи соромно за дитячий вчинок.

— Привіт, доню. Ти вчора пізно повернулась? Я чекав, чекав і пішов спати.

— Вибач, будь ласка. Вчора дуже втомилась і одразу пішла спати. З Гродським я поговорила, він підтвердив мої здогади, що покинув дружину, дізнавшись про її зраду.

Тато спересердя шпурляє виделку на стіл.

— Нічим не кращий за мого любого зятя. Якого біса не розказав нам? Хіба нормальні люди так вчиняють? Дивився мені у вічі і знав, що Юрій живе на два поверхи.

— Спершу так само подумала, звинувачувала його, докоряла. А потім зрозуміла, що Гродському теж не легко. Він чекав на дитину, а виявилось, що батько — інший. Мав кохану жінку, а вона переспала з його знайомим. Поруч були справжні друзі — і в одну мить стали ворогами. А ще… «Зоря» уклала договір з твоєю юридичною компанією, бо Маркіян хотів знати як я і що зі мною.

— Не зрозумів, — завмирає на мені враженим поглядом.

— Рано чи пізно я б довідалася про походеньки Тосканова, і шукала зустрічі з Гродським. Він хоче підтримати.

— Дивна підтримка, яка призвела до серйозних наслідків. Тепер мій внук чи внучка зростатиме без батька.

— Зате у маляти є найпрекрасніший дідусь.

Зітхає.

— Донечко, не думай, що виховувати самій дитину легко.

— До Тосканова я не повернусь, — різко відповідаю.

— Повернутись до Тосканова і я тобі не дозволю. Я про інше говорю. Але Бог з тим, справимось.

— Татку, — протягую, — все буде добре. Сьогодні я займусь переїздом до тебе і зміною замків у квартирі. А ще я попрошу твоїх адвокатів по сімейному праву підготувати документи на розлучення.

— Розумне рішення зайвий раз не бачити Юрія.

— Справа не в цьому. Маркіян розповів, що аліменти він не сплачує і квартиру Наді не купував.

Отже, Тосканов дав гроші на нерухомість і виключно його коштом живе недоподруга.

— І ти хочеш…

— Хочу частину від квартири. Нехай користуватись часткою не буду, зате вони залежатимуть від моїх рішень.

— Завдання не просте. У такому разі доведеться розказати про дитину.

— Розкажу, але маля він не побачить.

Я говорю впевнено, хоч душа пече вогнем. Тато проникливо роздивляється моє обличчя, знову зітхає.

— На жаль, через конфлікти батьків страждають їхні діти. Подумай двічі перед тим, як вступати у справу.

— Моя дитина заслуговує на належне забезпечення. Я не стану дарувати зайву копійку Юлі.

У моєму голосі стільки рішучості і образи, що тато відводить очі вбік.

— Треба ретельно обдумати кожний крок, — нарешті вимовляє. Не рубатимемо з плеча.

— Тату, припини. Я не твій клієнт, а дочка!

— Так, дочка, яка через вагітність стала занадто емоційною. Я не хочу, щоб потім ти страждала. Довір справу юристам, а сама насолоджуйся життям. Крім того, більше не спілкуйся з Маркіяном. Зрадники повинні залишитись в минулому. Особисто я сам розірву контракти з їхніми компаніями.

— Не хвилюйся. Більше з Гродським я не перетнусь, немає причин.

— Авжеж, — із сарказмом відповідає тато. — До речі, де твоя машина? З ким додому приїхала?

— Автівка… автівка поламалась неподалік від села, а Маркіян домовився про евакуатор і підвіз. Хлопці із сервісу мали притягнути її вночі та чогось не змогли. Доведеться тобі набрати Гродського…

— Немає причин, — рішуче карбує, повторивши сказані мною слова.

Тато сердито закушує губу, думає. Трепетно накриваю долонею його руку на столі.

— Не хвилюйся, будь ласка, я давно доросла дівчинка, яка здатна приймати свідомі рішення.

— Я за дитя переймаюсь. Вчора поїхала, поламалась казна-де. А якби в дорозі щось сталось?

Пригадую вчорашню подію із зайцем. Виключно завдяки водійській майстерності Гродського ми уникнули лобового зіткнення. Батько має рацію, я несу відповідальність за маленьку крихітку під серцем.

— Добре, я ще раз подумаю. Та на квартиру все одно навідаюсь, складу речі і підготуюсь до продажу.

— Снідай, я підкину у місто.

Намазую хліб маслом, поверх кладу тоненькі кружальця солоного огірка, відкушую. Наче аналогічний бутерброд тому, який вчора готував Маркіян, однак так добре не смакує. Пригадую його пропозицію під будинком і усмішка наповзає на вуста. Добре, що тато пішов збиратися й не бачить божевілля дочки.