РОЗДІЛ 13 БОГДАНА "Фірмовий бутерброд"

Почуття голоду настільки сильне, що забуваю про межі вихованості й прошу… прошу шматок хліба з маслом і солоним огірочком зверху. Фірмовий бутерброд просто маячить перед очима. Я навіть не звертаю уваги на широкі долоні Маркіяна, які продовжують лежати на передпліччі.

— Хліб з маслом і солоним огірочком зверху? — перепитує. Сірі очі з вузьких щілинок збільшуються до розміру блюдечок. У них щире здивування.

— Саме так! — підтверджую, струснувши плечима.

Маркіян поспішає забрати руки та з вибаченнями відходить убік.

— Звісно, зараз все приготую.

Доводиться зняти дублянку. Дуже незручно, однак їсти хочеться страшенно. Заради малюка я переступаю через гордість, образу, вихованість. Знав би Маркіян по вагітність, я не виглядала в його очах дурепою. Та я не скажу. Колишнього однокласника моє особисте життя не стосується.

З вітальні слідую за Гродським довжелезним коридором в їдальню, розташовану у протилежній стороні будинку. Мовчимо обоє збентежені несподіваним поворотом зустрічі. Страшно уявити, які мультики зараз вертяться в голові чоловіка. Може думає, що я смертельно хвора?

Їдальня також простора, у ній запросто вміститься чималий бенкет. На величезному довгому столі накрито на двох персон: Маркіяну, як господарю помешкання, у центрі, мені — праворуч. Ніздрями вловлюю густий аромат свіжоприготовленої їжі, й шлунок озивається голодним бурчанням.

Гродський відсуває мені стілець. Приємно.

— Пригощайся, не соромся.

— А ти? Вечеряти не будеш?

— Спершу приготую тобі бутерброд, — відповідає, в голосі проскакує сміх.

— Не переймайся, вистачить інших страв. Твоя хатня робітниця накрила щедрий стіл.

Складно втриматись, коли перед тобою тарілки з різноманітними смаколиками.

— І все-таки бутерброд.

Маркіяні виходить у суміжні двері та повертається через кілька хвилин з тарілкою крихітних корнішонів.

А далі… Далі сідає на своє місце, намащує скибку хліба маслом, зверху викладає квашений овоч.

— Смачного, — простягає шедевр кулінарії. Дивлюсь на колишнього однокласника, який замалим стримує усмішку на губах. Чи то при світлі кришталевої люстри, чи то він дійсно втямив причину мого несподіваного бажання, але очі навпроти сяють щирим теплом. У них не залишилось і краплі відчаю чи відрази. Перед мною той самий Маркіян Гродський, веселий жартівник зі школи. Не схожий він на меркантильного бізнесмена, здатного заради вигоди пожертвувати загальнолюдськими цінностями. Підсвідомо розумію, що він залишається другом, вартим довіри.

Акуратно забираю бутерброд. Для мене він — найсмачніша їжа на світі. Від задоволення аж повіки закриваю.

Решта страв теж дуже смачна. Наївшись, я немов перероджуюся, стаю доброю і сонною. До Маркіяна телефонують.

— О, хлопці із сервісного. Мабуть, везуть твою машину.

— Було б добре. Поки доберусь додому, глибока ніч застане.

Та моїм наполеонівським планам не здійснитись. Виявляється, евакуатор затримається на години дві-три. Мені доведеться або чекати в будинку Гродського, або викликати таксі і їхати в місто.

— Не поїздка, а суцільне випробування, — бурчу, відклавши серветку.

— Пропоную зробити наступним чином. Я відвезу тебе додому, а хлопці притягнуть твою автівку пізніше. Адресу твого батька я знаю і скину на сервіс.

— Я можу поїхати на таксі.

— Виключено, — відрубує Маркіян і нагороджу таким непробивним поглядом, що почуваюсь вередливою дитиною, якій на поступки ніхто не піде. — Мій обов’язок після цього всього подбати про вас… Тобто про тебе і твого тата.

Чолові спохоплюється, немов боїться заперечень з моєї сторони.

— Маркіяне, послухай.

Я підвожусь у ту кляту секунду, коли Гродський підходить відсунути стілець. Тепер ми на рівні, у кількох сантиметрах один від одного. На фоні масивної фігури знайомого почуваюсь крихітною комашкою.

— Богдано, запам’ятай, будь ласка. Я тобі не ворог і ніколи ним не стану.

Усередині нутро перевертається від його тихого спокійного голосу, від чоловічої впевненості, що заполонює кожнісінький міліметр довкола. Хочу вірити. Мені потрібний хоча б хтось, кому можна відкритись.

— Мені справді час їхати. Вже доволі пізно.

Дорогою до міста словом не обмовимось. У салоні позашляховика тепло і затишно, грає приємна класична музика, за кермом — досвідчений водій, тож не вчуваюсь, як засинаю.

Вже біля наших воріт Маркіян звертається:

— Впевнений, у тебе залишились питання. Став, я готовий відповісти.

Крізь вітрове скло визираю на батьківський будинок. Кругом темно, крім його кабінету. Тато не спить, чекає, щоб поговорити. А що я скажу? Що нічого толком не дізналась? Поки Маркіян йде на контакт, слід скористатись моментом. Жіноча інтуїція підказує, що ми більше ніколи не побачимось, іншого шансу не буде.

— Зараз спілкуєшся з Надією? — набравши повні легені повітря обертаюсь до Гродського. Він теж сидить півобертом, прихилившись плечем до бокового скла. І вдруге за сьогодні між нами темрява, яка не дозволяє роздивитись емоції на обличчях один одного.