РОЗДІЛ 11 БОГДАНА "Він теж зрадник"

У мого батька гарний розкішний будинок, проте маєток Гродського — шедевр сучасної архітектури. Навіть у напівтемряві дощового грудневого вечора від споглядання майже скляної будівлі з численними неоновими підсвітками забиває дух.

— Ласкаво прошу в мій барліг. Почувайся як вдома, — Маркіян вказує рукою на вхідні двері та першим йде у напрямку помешкання.

Переводжу погляд на його масивну високу статуру. За два роки колишній однокласник також кардинально змінився. Із середньостатистичного чоловіка він перетворився на зрілого, впевненого, таємничого представника сильної статті, який звик перемагати і тримати ситуацію під контролем. Мабуть, два роки болю після зради дружини Маркіян тамував у спортивному залі. Тренований, з горою м’язів, які сховані під балоновою курткою, при височенному зрості, він скидається на велетня, що вийшов з довколишнього дрімучого лісу.

Затягую свіже соснове повітря на повні гурди та видихаю.

Разом із систематичними тренуваннями, знайомий замурував душу у непробивну броню. Достукатись до колись щирого і відкритого серця стане ще тим випробуванням.

— Сміливіше, — звертається, розкривши перед мною вхідні двері.

З пройми вибивається яскраве кімнатне світло, а на порозі показується жіночка в картатій сукні та з акуратно викладеною на голові зачіскою у вигляді мушлі.

— Маркіяне Андрійовичу, ви так швидко повернулись. Щось забули? — запитує, та, помітивши мене, осікається.

— Світлано Сергіївно, у нас гості. Будь ласка, приготуйте каву та принесіть у вітальню.

— Я не п’ю каву, — випалюю на одному подиху, чим привертаю особливу увагу. Маркіян здивовано зводить брови, а жінка впирається очима у самісінький живіт, який мимоволі накриваю долонею. — Але від чаю не відмовлюсь, дякую, — продовжую.

— Так, звичайно.

Світлана Сергіївна, як за помахом чарівної палички, ховається у глибині будинку.

Проходжу повз Маркіяна, який продовжує стояти, тримаючи дверну ручку. На долю секунди завмираю на знайомому, роздивляюсь риси обличчя зблизька.

Змінився. Немає більше юнацького блиску в очах, легкості, відкритості. Навпроти не людина, навпроти — граніт, бездушна статуя, оповита вічною мерзлотою. У нього красиві вповні губи, виразні сірі очі, котрі кольором нагадують сивий ранковий туман над річкою. У них стільки суму, що моя загартована воля дає тріщину, випускаючи назовні співчуття. Хочеться покласти долоню поверх його зап’ястя, сказати, що все минулось і життя не зупинилось.

Хоча… Я сама на роздоріжжі. У моїх очах той самий, аналогічний відчай.

У ніздрі залітає аромат важких цитрусових парфумів. Запах тютюну розвіявся і тепер його не вистачає. Дорогою Маркіян не палив.

— Проходь, — ледь усміхається кутиками вуст. — Незважаючи на питання, які збираєшся поставити, я радий нашій несподіваній зустрічі.

Переступивши поріг, одразу потрапляю у величезний передпокій, об’єднаний з вітальнею в одну світлу, простору кімнату з численними панорамними вікнами. У приміщенні тепло, витає приємний аромат дорогого освіжувала. Не втримуюсь і роздивляюсь вишуканий інтер’єр довкола себе. Я немов потрапила в казковий палац, щоправда, сучасного типу. І принц в палаці не в пишних шатах, а в джинсах і темно-зеленому светрі грубої в’язки. Поки я ловлю ґав, Маркіян знімає верхній одяг, а потім допомагає мені з дублянкою.

— У тебе гарно, — чесно зізнаюся. — по сучасному стильно і водночас затишно.

— Просто люблю комфорт.

Поглядом чіпляюсь за ексклюзивний білий рояль у дальньому куті зали, під самісіньким вікном, за яким видніються обриси саду. Пригадую, як у школі Гродський часто їздив на різноманітні музичні конкурси, а за час спільного проживання з Надею він не грав жодного разу. Якось я запитала подругу, чому закинув улюблену справу. Її відповідь була банальною, як і поведінка, ставлення до її сім’ї та до мене.

В орендованій квартирі місця до фортепіано не знаходилось. Насправді, Надя не прихильниця мистецтва. Їй тільки чужих чоловіків подавай.

Помітивши підглядання за його особистим життям, колишній однокласник продирає горло, мовляв, я втрачаю межі дозволеного.

Сідаю на м’який білосніжний диван. Власник будинку розміщується у глибокому кріслі навпроти, складає руки у замок. Відчуваю, що він ретельно вивчає мене, ніби сканує сірими очима денце душі. Треба починати розмову. Треба зібратися з силами та сказати про гірку правду, яку тільки-но дізналась.
Але, Господи, чому настільки складно? У глушину, до Гродського, я їхала з твердим наміром розставити крапки над «і». Натомість забрела у такі нетрі непорозумінь, що руки тремтять від незручності. Не так легко сказати: «Мій Юра називаю твою Юлю донечкою».

Незручну мовчанку розбивають кроки хатньої робітниці. Увійшовши з тацею, вона елегантно розставляє на кавовому столику чашки та вкрадливо зирить у моєму напрямку. Жіноча цікавість — непереборна сила.

— Дякую, — промовляю, а в самої шлунок заходиться голосним ревом голоду. Їсти. Хочеться їсти аж до втрати свідомості.

— Світлано Сергіївно, накрийте вечерю на двох, — раптом вказує Маркіян.

— Не варто, я поїду додому.

— Дано, я не дозволю тобі померти з голоду у моєму домі. Не накручуй, ми знайомі сто років.