РОЗДІЛ 10 БОГДАНА "Загадковий"

— Що? Дамочко, ви явно не в собі. Ні, на подібне я не підписувався. Я лише хотів допомогти.

Маркіян підносить руки догори, мовляв, з нас двох найбільше схожа на маніяка я. І в ситуації на дорозі його вини немає.

— Я тебе шукала.

Продовжую виснути однією рукою на шиї, бо кляті нові чоботи не призначені для багнюки. Якщо відступить, або звільниться із захвату, гепнусь і поповзу.

— Я вражений, але не радий.

У темряві не бачу очей навпроти, та, впевнена, у них зблискує відраза. На мить здається, що він ненавидить жінок і занадто близько не підпускає протилежну стать до свого серця.

— Треба відійти на асфальтну дорогу і спокійно поговорити.

— Про що? Який я, у біса, брехун?

Маркіян нагинається до самісінького вуха і оте «брехун» звучить приглушено, загадково. Я не чекала подібного повороту, тож гублюся з відповіддю.

— Я Богдана… Богдана Тосканова.

М’язи під рукою напружуються, їхній власник перетворюється на кам'яну незворушну брилу.

— Дана? — якось невпевнено запитує.

— Так, я тебе шукала,— підтверджую. — Я повинна дещо запитати.

Розумію розгубленість Маркіяна, бо минуло два роки з нашої останньої зустрічі А враховуючи темну пору доби, нову провокативну зачіску…

Та колишній однокласник робить те, чого боюсь на цей момент найдужче. Повільно, але впевнено, відсувається назад. Я буквально вловлюю, як земля тікає з-під ніг.

— Тільки не відпускай, — шепочу.

Пальці інстинктивно чіпляються за поли розстебнутої куртки. Маркіян видихає теплу хмарину в обличчя, а потім робить дещо непередбачуване.

Міцні чоловічі руки, як легку пір’їну, підносять мене у повітря. Хапаюсь за чоловіка, немов, від нього залежить моє життя.

— Не відпущу, не бійся.

Слова ніби банальні, стандартні, шаблонні. Проте… проте серце пропускає удар. Жодного разу Юра не сказав подібного.

Жодного за десять років…

Ніби я ніколи не боялась.

Ніби не потребувала підтримки.

Широкими кроками Гродський вибирається з болота на тверде покриття, зупиняється біля своєї машини, аж тоді ставить на ноги.

— Дякую, — промовляю, обтягуючи короткі поли білосніжної дублянки, на яку безжально капотить небесна вода.

— Сідай в машину, не мокни.

— А ти?

Незручне питання вилітає швидше, ніж встигаю подумати. Так, зберись, Дано! Ти сильна жінка, а не власниця рожевих мрій.

— Закрию твою машину та виклику евакуатор. Неварто залишати транспортний засіб посеред лісу. Мало хто захоче поживитись.

— Ключ…

— Не хвилюйся, я сам зумію розібратись. А ти йди в машину.

— Маркіяне…

Край незручно. Я приїхала за відповідями, а не створювати проблеми.

— Я швидко.

Він навстіж прочиняє передні пасажирські дверцята. Більше — подає руку у знак допомоги.
Без вагань вкладаю у простягнуту долоню пальці. На мить у повітря повисає невидима підступна енергетика, яка буває між чоловіком і жінкою, у яких присутня симпатія. Осікають. Сівши у ще теплий салон, стискаю і розтискаю руку. У місці дотику горить шкіра, горить до кістки. Як досі ніколи не горіла…

Підсвічуючи ліхтариком на телефоні, Гродський повертається до моєї автівки. А я ловлюсь на гадці, що неймовірно приємно, коли чоловік вирішує проблеми за тебе. От якби я могла подзвонити Юрію, він однозначно сказав: «Я зайнятий, виклич евакуатор самостійно».

І байдуже, що не маєш номера, що ти теж на роботі, що поспішаєш, що біжиш і не встигаєш. Абсолютно байдуже. Тепер я це відчуваю особливо гостро. Наче прозріла. Ніби зняла кляті оманливі рожеві окуляри.

Маркіян повертається у автівку через хвилин десять. Сівши, чоловік вмикає світло над головами та застигає на мені поглядом глибоко посаджених очей. Читаю у денцях здивування. Впізнає і не пізнає. Від незручності поправляю пасма короткого волосся.

— Боюсь припустити, що у тебе сталось, якщо так кардинально змінилась.

Нарешті відмирає та заводить двигун. Машина розвертається назад у село, плавно котиться проїзною частиною.

— Куди їдемо? — прилипаю до бокового вікна. — А евакуатор?

— Бригада зараз на виклику і звільниться через годину. Недоцільно чекати їх посеред лісу в таку негоду. Я сказав хлопцям пригнати автівку до себе.

— Тобто, ми їдемо до тебе? — ошелешено перепитую.

— Чому дивуєшся? Ти ж спочатку відправлялась до мене.

«До мене» протягує, роблячи красномовний акцент.

— Ну, заєць, який вибіг під колеса, не входив у мої плани. Але поговорити нам треба.

— Два роки нікому нічого не треба було. Аж раптом. Богдано з якого дива? Хоча стривай. Дай сам розгадаю. І твій візит, і твоє оце все, — проводить рукою перед власним обличчям, — має одну спільну причину.