РОЗДІЛ 9 БОГДАНА "Пухнастик"

Мабуть, я припускаюсь помилки, вирішивши під вечір виїхати за місто на чималу відстань. Погода псується нещадно. Вітер, дощ і на додаток непроглядний туман. Холодно і сиро.

Та увімкнувши тепло, втискаю педаль газу. Бажання дізнатись правду тамує сумніви доцільності цієї поїздки. Я не знаю, що говоритиму Маркіяну, як виглядатиму зрадженою дружиною у його очах, які емоції викличу в колишньому хорошому другові?

Так сталось, що я, Надя та Маркіян навчались в одному випускному класі. Між парою спалахнули почуття, потім вони розходились, сходились, дружили, сварились, мирились, поки не одружились. Попри попередні негаразди та непорозуміння, у них була хороша, міцна, зразкова сім’я. А коли подруга завагітніла, її коханий перебував на сьомому небі від щастя, буквально на руках носив дружину, догоджав. Їхнє розлучення стало справжньою дивиною навіть для мене. Маркіян привіз дівчат з пологового, а через кілька днів зібрав речі та пішов. Надія плакала за ним, я підтримувала. Таким чином колишній однокласник перетворився у ворога номер один, якого ніхто не захотів слухати. Зник, залишивши після себе холодний осад розчарувань. Особисто я порадила подрузі забутися зрадника і жити новим життям. Якщо чесно, не розуміла, чому красива та впевнена Надя не задивляється на інших чоловіків. Дурепа!

Маркіян далеко втік від знайомих. Навігатор веде у село посеред густого, дрімучого лісу. Він що, у відлюдники записався? Добре Надька влаштувалась, хитра зміюка. Все зробила, аби ніхто до істини не дістався. Колишній чоловік далеко, а чужий — близько. Господи, квартиру допомагала їй вибрати, коли Маркіян погодився купити житло Юлі.

Міцно стискаю пальцями кермо, до хрускоту. Якщо він знав про зраду дружини, хіба дав би гроші на утримання чужої дитини.

Ні! Юра не міг таємно від мене придбати квадратні метри для коханки. Принаймні, не за такі гроші. Чи міг? На два поверхи якось гад жив. Ну, якщо здогади підтвердяться, то для нього світу стане замало. Квартирою Юлі їм теж доведеться поділитись. Сильна ображена жінка знайде спосіб стати кісткою в горлі.

З дороги міжнародного значення звертаю у ліс, який двома темними стінами тягнеться нескінченно довго. Здається, я потрапляю у фільм жахів. Мить — і збоку вискочить монстр, вхопить, понесе.
Впевнено вивертаю кермо по звивистій, слизькій від дощу дорозі. Раптом з гущавини вискакує заєць. Я зроду не бачила тварини наживо, хіба на картинках. Усередині все холоне, а звір біжить на світло фар, кидається під самісінькі колеса.

Господи милосердний!

Проїзна частина досі мокра, то ще вузька. За гарної погоди двом автівкам складно розминутись, а в темряві, коли на кону життя вухастого пухнастика, я ледь не врізаюсь у зустрічний позашляховик. Величезна тонована машина пре танком на шаленій швидкості. На щастя, її водій діє блискавично. Один його вчасний маневр — і наші машини розходяться сантиметр в сантиметр одна від одної.
Мене заносить. Під різкий свист гальм авто злітає у кювет та зупиняється за міліметр від стовбура величезного дерева. Життя проскакує перед очима. Один єдиний міліметр. Ноги терпнуть, горло спазмує від різкого стресу.

Я могла потрапити в аварію. Могла втратити свою омріяну дитину. Я ризикую дитиною заради чого?

Дихай, дихай Богдано! Тремтячими пальцями накриваю живіт, за який несу величезну відповідальність. Котись все до біса: Тосканов, його коханка, їхня дочка. І Маркіян, хай йому грець з цими чагарниками!

Коли я готова прибити Гродського з його вибором жити у лісі, хтось стукає у бокове скло, викликаючи черговий приступ паніки. Я аж підскакую, ледь знаходжу сили повернути голову на незнайомця, який тупцює з протилежного боку дверцят. У напівтемряві грудневого вечора він видається височенним здорованем. А враховуючи, що у дрімучому лісі ми двоє і рятувати мене ніхто не буде, не бачу сенсу захищатися прокурорським посвідченням. На допомогу приходить тільки жіночий холодний розум. Ледь опускаю скло. Чоловік дійсно високий і йому доводиться зігнутись, щоб зустрітись зі мною поглядом.

Не можу роздивитись його обличчя, темно.

— Як ви? Не поранились? — запитує приємним баритоном, від якого поволі зникає страх.

Чоловічий голос здається напрочуд знайомим. Можливо, перетинались раніше? Хоч би не один з підозрюваних.

— Дякую, все добре. Злякалась трохи. Ви їдьте далі, не переймайтесь.

Чоловік робить крок назад, обдивляється мою машину на предмет механічних пошкоджень. Потім знову підходить до вікна і зазирає у щілину.

— Без сторонньої допомоги не виїдете з кювету. Хіба чекатимете весни, щоб підсохло.

— Я розберусь.

— Вийдіть подивіться.

Стоп! Так я вийшла!

— Не вийду, зараз подзвоню чоловікові, він приїде і розбереться.

— Звідки приїде? З міста?

— Чому цікавитесь?

— Просто я місцевий і ваша машина не знайома. Хіба мене боїтесь? Не хвилюйтесь, я жінок не кидаюсь.

Його тихий сміх залітає у салон, дзвониками відбивається в душі. Ні, подібні збіги можливі лише в кіно. Я знаю, хто намагається допомогти, знаю, що він справді не скривдить. Принаймні тішусь думкою, що за два роки цей відлюдник не перетворився у маніяка.

Сміливо відкриваю дверцята.