РОЗДІЛ 7 БОГДАНА "Ніжне минуле"

Десь через годину приїжджає тато. Переступивши поріг з кількома громіздкими пакетами, наче я збираюсь перебувати в лікарні мінімум тиждень, кидається з розпитуваннями. Він стурбований, хвилюється за мене. А мені відчайдушно соромно розповідати про зраду чоловіка. Низько. Дуже низько. На щастя, Наталя залишає нас наодинці. Присівши на край ліжка татусь, як в дитинстві, бере мою руку у свою, легенько перебирає пальці. Від його присутності стає легше. Почуваюсь як за кам’яною стіною.

Істрію палкого зв’язку між Юрієм та Надією видаю стисло. Про зізнання чоловіка в коханні, небажання розлучатись без скандалу опускаю.

— На додаток сьогодні прилітає в гості Елеонора Станіславівна. Свекруха планувала зупинитись у нас на тиждень.

Я ніби додаю вишеньку на торт. О, Елеонора Станіславівна — родичка, яку варто любити на віддалі, і так, щоб океан розділяв. Для неї коханий синочок Юрко — квіточка, яка дає божественний нектар. Найрозумніший, найкрасивіший, найправильніший. У її старшого сина все ідеально: характер, зовнішність, манери, робота. І я, як супутниця життя, зобов’язана була робити все можливе і неможливе для його комфорту. Народити дитину у тому числі.

Почувши звістку про візит родички, тато пирскає іронічним сміхом.

— От тільки Ельки не вистачало.

Ну, називати Елеонору Станіславівну Елькою має право виключно він. Спочатку жінка ображалась, але з часом вгамувалась. Головне, щоб її сину було вигідно.

— Не вистачало, — з сумом погоджуюсь.

Підводжу очі на вікно, за яким панує темний зимовий вечір з осінньою дощовою погодою. Складається враження, що дві пори року об’єднались. Що осінь, що зима — суцільна сіра мжичка. Цікаво, що зараз робить Тосканов? Везе маму в квартиру і бреше про нашу щасливу сім’ю? Чи одразу повів знайомити з онучкою? А моя дитина? У неї ніколи не буде батька, бабуся?

Мимоволі накриваю долонею живіт. Прорвемося, крихітко, прорвемося.

— Ей, доню, не смій плакати. Чуєш, припини розводити сирість. Ти не сама. Нас троє.

Тато усміхається широко, щиро. Придивляюсь до нього, немов уперше бачу. Він привабливий, ще повний сил та наснаги чоловік. Коротке волосся акуратно підстрижене, по-армійськи завжди поголений, костюм гарно сидить на широких плечах, а в карих лагідних очах ховається спокій. Він міг би мати другу дружину, почати з чистого аркуша. Та після смерті мами жодна жінка не переступила поріг нашого будинку. Жодна, бо він залишався вірним. Я теж, зустрівши Юру, не помічала нікого, крім нього єдиного. Однолюб. Серце стікає кров’ю.

— Таточку, дякую за те, що ти є. Ти найкращий татусь на світі, — ховаю обличчя в його груди.
Обіймає мене, як маленьку дівчинку.

— Найкращим дідусем я також буду. Ви поправляйтеся швидше, а я займусь вашим переїздом.
Усміхаюсь у відповідь. Ви… Вашим…

— Після лікарні поїду до тебе і одразу виставлю на продаж квартиру.

— Спершу замки зміни, бо продаси квартиру з приданим: чоловіком і свекрухою.

— Сподіваюсь Тосканов переніс речі до неї.

Припущення звучить невпевнено. Я не вірю, що він легко здасть, а Надя упустить найменшу можливість потріпати мені нерви.

— Хочеш, дам завдання своїм? Питання миттю вирішиться, та й ти зайвий раз не нервуватимеш.

— Ні, — заперечно хитаю головою. — Я сама…

І знову моє «сама». Абсолютно все сама.

Наталя, втомившись гуляти коридорами з величезним животом, повертається у палату. Прощаюсь з татком та даю обіцянку не плакати.

Чи то звістка про вагітність впливає на організм, відключаючи від стресу, чи то батькова підтримка додає сил, але засипаю глибоким, спокійним сном, де немає жодного негативу чи кошмару.

А ранок починається з аналізів, численних дзвінків з роботи. Мій лікарняний викликає у колег справжнісінький фурор. Хоч не бовкаю зайвого, та вони приходять до висновку: я вагітна і знаходжусь на збереженні. З цієї причини наступні три дні проводжу у цілковитій тиші, у пошуках гармонії із собою, у стабілізації нервової системи. На диво, Юра та Елеонора Станіславівна також не чіпають.

Все затихло, наче перед бурею.

У рідний дім, де минуло моє дитинство та найкращі роки, повертаюсь з дивним відчуттям дежавю. Протягом останніх десяти років я жодної ночі не провела під дахом розкішного двоповерхового маєтку у приватному секторі міста. Тато побудував будинок мрії, коли його бізнес набрав чималих доходів, вклавши у нього не тільки чималі кошти, а й душу. Кожний міліметр житла продуманий до найменшої деталі, аби його мешканці насолоджувались комфортом, затишком, красивими речами чи деталями інтер’єру, ландшафту прибудинкової території. Тато міряв, щоб єдина дочка жила з ним, щоб зять став сином, а внуки голосним сміхом наповнювали численні кімнати. Можна сказати, що певною мірою задум здійснився. Я повернулась з дитиною під серцем. Зовсім скоро її голосочок відбиватиметься від стін, а ніжки тупотітимуть коридорами.

Батьків водій відносить речі у мою стару кімнату. Я теж підіймаюсь на другий поверх, несміливо переступаю поріг. Нічого не змінилось. Якщо в інших кімнатах проводились нові оздоблювальні роботи, то у моїй спальні не господарювали.

Відкриваю шухляду комода, де зберігаються фотографії, дрібнички, котрі нагадують про пережиті приємні моменти. Серед купи дипломів та грамот помічаю фотоальбом. Наш перший з Юрою фотоальбом. Щось болюче і холодне коле у серце при спогляданні оксамитової рожевої палітурки. Це холодне і болюче — зрада коханого чоловіка.