РОЗДІЛ 6 БОГДАНА "Родичі"

«Юра сказав, що тебе поклали в лікарню. Я тебе прошу, не грай на публіку, не влаштовуй драм. Відпусти його до дитини. Він так любить нашу Юлю».

Сміх злітає з губ. Якби не було так боляче, я б розплакалась. Я тебе прошу… Не влаштовуй драм… Відпусти до дитини.

Дурна жінка... Дурна і боїться мене, вважає, що боротимусь за нуль. Виникає неймовірне бажання шпурнути телефон об стіну, щоб не чути, не бачити, не знати. Зрадники…

Однак розбитим телефоном проблему не вирішити. Ігнорую повідомлення Надії. Вона надсилає — я не читаю, подумки встановивши бар’єр не звертати уваги.

Треба набрати тата. Він єдиний, хто залишився поруч. Тільки як донести звістку про підлий вчинок Тосканова? Чоловіки у хороших стосунках, батько любить Юрія як сина, і така новина — удар в область сонячного сплетіння.

Провагавшись, таки телефоную батьку.

По іншу сторону зв’язку роздається тихий, приємний голос, здатний будь-кого привернути на сторону свого власника. Все життя тато працює в юридичній сфері. Після смерті мами заснував власну юридичну компанію, передавши важливі справи підлеглим, аби більше часу приділяти єдиній дочці. Наші вечори були незабутніми. Книги, шахи, розмови, спільна слабкість до юриспруденції. Він без жодного докору прийняв моє рішення обрати професію прокурора й не очолювати в майбутньому його справу.

Тато — прекрасний спеціаліст, у нього безліч пропозицій на юридичний супровід компаній та підприємств. Тосканов вихопив джекпот, тому що тесть з почуття обов’язку запропонував послуги безкоштовно. Ну, не міг брати гроші з власних дітей.

Мабуть, наївність — сімейна риса.

— Донечко, привіт! Дуже радий, що ти зателефонувала. У мене стільки новин! З філією Юрка все прекрасно, сьогодні документи пройшли реєстрацію.

Від імені чоловіка серце прорізає блискавка. Стискаю і розтискаю кулак. Як сказати? Як розбити його ілюзію про щасливу родину єдиної дитини?

— Тату, зупинись, будь ласка.

— Та я вже вдома, сиджу в кабінеті, ще раз перечитую папери. У мене геніальна думка. А якщо дописати до…

— Я розлучаюсь…

Хвилина мовчанка повисає між двома абонентами, які на відстані у пів міста відчувають біль один одного.

— Що? Чому? — приглушено запитує.

— Розповім при зустрічі. До речі, попрошу приїхати до мене.

— Юра покинув тебе, якщо просиш приїхати?

— Довга розмова, не по телефону. І я не вдома. Тільки не хвилюйся. Мене поклали в лікарню.

— Що? Він тебе побив? Що він зробив? Негайно зізнавайся, не приховуй нічого від батька.

— Таточку, хвилинку, не поспішай. Все гаразд. Я на збереженні. Скоро ти станеш дідусем…
І знову тиша.. Майбутній дідусь аналізує інформацію, яку вже не сподівався почути…

— Доню…

— Тільки нікому ні слова. Особливо Тосканову. Він не повинен дізнатись.

— Настільки заплутано?

— Настільки складно… У Юри друга сім’я, ми не потрібні йому.

— Господи милосердний. Він постійно на роботі, коли встиг? Знаєш її?

Виявляється не знала. Пригріла зміюку, яка вила з мене ниточки, жебрала гроші на няньку, була в курсі всього, що відбувається в моєму домі. А благовірний далеко не йшов. Все під боком, всі зручності поруч. Одна жінка зайнята, то є інша.
Гидко!

— Будь ласка, не сідай за кермо. Нехай водій привезе, — уникаю відповіді.

— Та звісно. Морально я не здатний їхати через місто. Що привезти?

— Зараз скину список, бо я вискочила, у чому була.

— Заїхати на квартиру?

— Та ні, купи все нове… Не хочу, щоб навіть дрібниці нагадували про зрадника.

— Добре, доню, не хвилюйся. Головне — я щасливий дідусь. Незабаром буду.

Після розмови з татусем відчуваю приплив сил. Коли мені кепсько, він завжди підтримує і цього разу не відмовить.

Розвернувшись до стіни, зариваюсь у подушку. Знову хочеться плакати, бо ні я, ні тато не заслужили подібного ставлення. Від роздумів відриває різкий скрип вхідних дверей та метушня на порозі палати. Шурхотіння пакетів, одягу, кроків привертають увагу. Хоч би не колишній благовірний. А, можливо, Надія припхалась права на чоловіка доказувати?

Та за спиною звучить дзвінкий жіночий голос і значно спокійніший чоловічий. Озираюсь на молоду пару, які, перешіптуючись, займають вільне ліжко. Дівчина зовсім молоденька, років двадцять, з пишним кучерявим волоссям та величезним животом, у якому сховалась цілісінька двійня. Її супутник, навпаки, значно старший чоловік з ледь помітними натяками на сивину. Батько? Навряд, по віку не підходить. Розлучений? Сто відсотків! Або пристарався на стороні. Всі чоловіки зрадники. А, жінки — наївні сліпі дурепи.

Краєм ока помічаю на безіменних пальцях каблучки — і стає соромно. Через Юрія та Надію я бачу у людях лише погане, не довіряю зовсім. У цієї пари кохання наче справжнє, щире, і виглядають вони щасливими.

Вгледівши, що не сплю, дівчинка приязно вітається, називається Наталею. Потім проводить чоловіка та одразу дістає величезний лоток з їжею. Густий аромат смаженого м’яса заповнює палату та відгукується у моєму шлунку голосним бурчанням. Відчуваю такий раптовий приплив голоду, що ладна просити у дівчини поїсти. Ніколи не помічала за собою подібного. Вагітність…