РОЗДІЛ 5 БОГДАНА "Диво"

— Мамочко, тут загроза викидня.

Дивлюсь на досвідчену лікарку, яка з діловим виразом обличчя запевняє мене у цілковитій маячні, й іронічний смішок виривається з грудей. Сьогодні мене принизили, розтоптали, роздавили. Але щоб так… Так відверто глузували… Це вже занадто. Моя психіка не витримує несправедливості. Вхопивши її руку, підводжусь з канапи.

— Перед тим, як робити голослівні медичні висновки, запитайте пацієнта про наявність медичних розладів. Я не вагітна. Місяць тому ваш колега поставив невтішний діагноз, що я безплідна. Безплідна. Розумієте?

— Усі можуть помилятись, у тому числі я та мій колега, — м’яко промовляє лікар та без поспіху розмикає пальці на зап’ясті. — Однак, техніка не обманює. Після УЗД дізнаємось, чи роки досвіду мені зрадили. Покликати чоловіка?

Відводжу очі до вікна, за яким день переростає у вечір.

— Будь ласка, не треба. Ми у процесі розлучення, — для чогось пояснюю.

Їй все одно до мого процесу, та хочеться поділитись назбираним у душі болем. Дитина… Я слова не сказала Юрі про безпліддя, перенесла в собі, заборонивши сльози. У серці жевріла надія на чудо, яку не зуміла вбити гіркою правдою. А тут така новина, можливість, подарунок. Саме сьогодні, у день, коли світ перевернувся.

— Небеса дарують шанс помиритися і знову бути разом, — підморгує жіночка.

У відповідь сумно усміхаюсь кутиками губ. Навіть народження трійні не з’єднає мене і зрадника сімейними ланцюгами. Не дочекається. І про вагітність не дізнається.

Мимоволі прикриваю долонею плаский живіт. А якщо брехня? Миттю переміщую руку на шкіряну оббивку. Не сподівайся, щоб потім не розчаровуватись.

— І все-таки я попрошу не ставити його до відома.

Лікарка знизує плечима, мовляв, рішення за пацієнтом.

Кабінет УЗД розташований на першому поверсі, праворуч по коридору від приймального відділення, де продовжує чатувати на мій діагноз Тосканов. Варто показатись у коридорі, він напружується, дивиться на візок з острахом. Цікаво, чого насправді боїться?

— Зачекайте трохи, обстеження тривають, — приязним голосом звертається до нього лікар.

— Данусь, ти як?

Зупиняю його порив проявити турботу виставленою вперед п’ятірнею. Вистачить мотати локшину на вуха. За десять років стільки наклав, що не знаю, як позбутись.

Юра підтискає губи. Не звик до подібного тону. Краєм ока помічаю, як на нього заглядаються молоденькі медсестри, з яким неприхованим підтекстом сканують високого, широкоплечого чоловіка у розквіті сил. Юрій привабливий, риси обличчя немов виточені скульптором. А ще харизматичний, лощений, багатий бізнесмен, який поводиться інтелігентно у будь-якій ситуації, навіть зраджуючи дружину.

Вклавши руки у кишені темно-сірого пальта, він спирається об стіну, залишається терпляче чекати мого повернення.

Сльози самі навертаються на очі. Ми могли б разом йти на УЗД, разом побачити нашого малюка, вперше побачити дитя, яке вже втратило батька.

— Заспокойтесь, все налагодиться, — лагідно звертається лікарка. — Сімейні негаразди трапляються часто.

— Є речі, які неможливо пробачити, — ковтаю гіркоту. — Принаймні, я не забуду.

— Головне, щоб були здорові, — вона переводить тему, вочевидь втомившись від скиглень.

У кабінеті УЗД огляд проводить інший лікар. Всього за кілька хвилин водіння роликом по животі, розвертає до мене монітор.

— Вагітність чотири-п’ять тижнів. Матка в тонусі, необхідна термінова госпіталізація. Що ж ви не бережете себе?

Слова летять до головного мозку крізь пелену туману. Я вагітна? Чудо? Мої молитви почуто?

— Яка ймовірність помилки?

— УЗД? — здивовано уточнює. — Жодної. Пані Богдано, ви вагітні і вагітніше не буває. Сьогодні ляжете в стаціонар, у вас візьмуть аналізи, призначать підтримувальну терапію.
Подушечками тремтячих пальців торкаюсь живота. Під шкірою б’ється маленьке серце, омріяне, вимолене серце.

— Ось, погляньте. Крихітна точка на екрані — ваш син або дочка. З ним все добре, бореться за життя.

— А стать не видно?

— Насмішили! — щиро заходиться реготом. — Швидко тільки одне діло робиться. Зачекайте трохи, через кілька місяців на повторному обстежені дізнаєтесь.

Син чи дочка... Моя кровиночка. Моє малесеньке щастя, заради якого навчусь жити з чистого аркуша.

— Дякую, — розтираю по щоці солоні сльози. — Дякую!

— Гарного дня і бережіть себе. Пам’ятайте, тепер ви не самі та несете відповідальність за дитину.
У коридорі усміхаюсь на всі тридцять два. Нарешті! Моя мрія здійснилась. Аж легше стає, аж біль зникає. З результатами обстеження знову відправляюсь на приймальне відділення. Лікарка, яка проводила первинний огляд, щиро вітає. Готова її розцілувати на радощах. Мене кладуть у гінекологію на стаціонар, де дня три-чотири доведеться побути під наглядом.

— Пані Богдано, ваш чоловік досі чекає у коридорі. Може наберете його, поговорите, заодно попросите речі принести, наприклад, халат, капці, зубну щітку, рушник.