РОЗДІЛ 4 БОГДАНА "Загроза"

— Я тебе не відпущу. Чуєш?

Чоловічі долоні легесенько стискають плечі, а я задихаюсь під їхньою важкістю.

Не відпустить? Кохає? І ще питає, чи я чую. Дорогесенький, ти сам себе чуєш? Чи пустоголовість передалась статевим шляхом від коханки?

Різко розвертаюсь обличчям до колись коханого обличчя. У його очах — каяття, у моїх — ненависть, розбиті мрії, роздерте серце.

— Збожеволів? — запиту металевим голосом. — Я у розпачі, але бажане за дійсне не сприйму. У тебе тридцять хвилин, щоб зібрати речі і залишити квартиру. Що не забереш, викину через вікно. Підбиратимеш ось тут, — тицяю пальцем на мокру бруківку.

— Данусь…

— Не Бодя? — іронічно перепитую, нагадавши сварку в кімнаті Надії. — Вже Дануся, коли мова заходить за розлучення. І врахуй, я все розповім батькові. Його юридична контора більше не супроводжуватиме компанії. До речі, ми її поділимо.

— Дано…

— Пів години, Тосканов. Пів години …

Залишивши його розгубленого, широким кроком йду в магазинчик у сусідньому під’їзді. Тридцять хвилин — і я поплачу вдосталь. Тридцять хвилин — і я залишусь сама-самісінька у чотирьох стінах. Тридцять хвилин — і коханий чоловік набуде безповоротного статусу «колишній».

У грудях болить. Там діра, яка нещадно затягує у себе мою людяність, ніжність, любов. Нічого не залишається. Лише оболонка, переповнена розчарувань.

У магазині на мене витріщаються, як на восьме чудо світу. Хто ж у такий холод бродить без верхнього одягу, та ще й через раптовий стрес виглядає психічно неврівноваженим. Нічого не купую. Броджу між стелажів, поглядаю на годинник. Півгодини тягнеться нескінченно довго. Ну, а Юра не виходить з парадного. Отже, одразу перетягнув барахло до коханки.

Від слова «коханка» пересмикує. Надія коханка, яка отримала повноцінну сім’ю, а я дурепа, яка не розгледіла під носом очевидного.

— Зберись, будь сильнішою за емоції, — тверджу сама собі, проходячи повз бабусю біля полиць з макаронами.

— Така молода, а вже говорить до себе, — не втримується та від репліки.

Скоро говоритиму, залишусь одинокою, нікому не потрібною сварливою тіткою. Кращі роки віддала Тосканову. Гад!

Двері у квартиру відчинені. З порогу помічаю взуття благовірного. Є. Не пішов.

Беру курс на кухню, набираю повну склянку води, осушую одним махом. Руки знову починають тремтіти, а до горла підступає клята нудота.

Почувши рух в помешканні, Юрій зазирає з порогу. Спиною відчуваю його погляд на спині. Важкий погляд.

— Я ж просила звільнити квадратні метри моєї квартири.

— Дано…

— Вистачить розмов, забирайся геть.

Та раптом різкий біль пронизує живіт. Від несподіванки зойкаю, кривлюсь і … згинаюсь дугою. Боляче до втрати свідомості.

— Ей, ти чого? — кидається він. Більше не звинувачує в театрі. Бачить, як погано… Та від того не легше, бо я відчуваю до нього відразу, глибоку, нескінченну відразу.

— Руки забери. Давно лапали Надьку? — ричу до Юрія, який вклякає на місці. Питання сіпає його за живе.

— Будь ласка, припини. Ти ніколи не була стервою.

— А по-твоєму я повинна подякувати за дитину на стороні?

Новий різкий спазм не дає договорити почате. Від болю закушую губу до крові. Господи, що із мною? Невже онко?

— Я викличу швидку.

— Не треба, я сама.

— Дано, у цьому твоя найбільша проблема! Сама, все сама, ти ж чоловік у спідниці. І навіть парфумами користуєшся чоловічими.

Унісекс, ідіот!

Живіт болить до відчайдушного страху померти на руках у зрадника.

Не звертаючи уваги на протести, Юра допомагає підвестися з підлоги, а потім відводить у коридор, допомагає взутись, накидає на плечі пальто. Турботливий, як вчора. Рідний і близький, який десять років тому.

Проте у місцях дотиків шкіру пече вогнем, ніби її таврують розпеченим металом. Якби не біль, котився б далеко звідси.

— Обережно, не впади, чіпляйся за мене.

Ноги підгинаються, нудить, перед очима — вертольоти. Я з останніх сил тримаюсь, аби не втратити свідомість. Вдих-видих. Вдих-видих.

Від під’їзду до своєї машини ледве шкутильгаю. Сльози розповзаються щоками, плачу. Реву від незрозумілого дикого болю, від образи на найближчих людей, від власної безпорадності та залежності від допомоги зрадника.

— Потерпи трохи, через хвилин десять будемо в лікарні. Якесь дивне отруєння.

— Не радій, швидко не вмру…

Чоловік стріляє у мене пронизливим поглядом. Авжеж, не звик до подібного тону! Нема більше тієї Богдани, яка пилинки здувала, слова зайвого не говорила, надихала позитивом і легкістю.
Чоловік у спідниці, чоловічі парфуми. Ох, гарно спілкується з Надією. Всі озвучені пекучі слова — наслідок її нашіптувань на вухо.

Страшно уявити, як обговорювали мене та мої вади, зраджуючи за спиною.