РОЗДІЛ 3 БОГДАНА "Я не дозволю"

— Бодя? — ошелешено витріщається повногруда блондинка з пишним, довгим, аж до попереку, волоссям. Про таких говорять: кров з молоком. Все при ній: і попа, і груди четвертого розміру, і соковиті губи, підведені яскравим рожевим блиском. А ще леопардова штучна шуба і шкіряні лосини, височенні підбори та яскравий макіяж. Надя дивиться на мене, ніби вперше бачить. І я… вперше бачу її справжню. Мисливиця. Мисливиця за чужими чоловіками. Вона жодного дня не працювала на роботі. Не знає, що таке не спати в ночі від нервів через палки в колесах. Поки я гарую на державній службі, вона…

Надя бере себе в руки, ефектно поправляє волосся.

— Богдана! — злісно випалюю в кругленьке обличчя.

— А чого ти злишся? Якщо день на роботі не вдався, то не зривайся на інших, — спокійнесенько відповідає зміюка, навіть бровою не мигнувши.

— Ах ти ж стерво… Ану, кажи правду. Ви... ви зрадники… Я ж вам… вам вірила. Коли встигли?

Юрій передає дівчинку матері, сам взувається, стягує з вішалки куртку.

— Ходімо додому і поговоримо, як дорослі люди.

— Ні, тут і зараз.

— Припини принижуватись, — шипить над вухом, хапаючи за лікоть. Буквально силою благовірний відтягує мене на сходовий майданчик.

— Відпусти, — вириваю руку.

Та на сходах Юрій обхоплює мої передпліччя, стискаючи кістки до хрускоту. Завтра у цих місцях однозначно проявляться синці.

— Закрий рот і хоч раз почуй когось, крім себе.

Він близько. Нависає, тисне авторитетом, ламає морально.

— Мерзотник, — випалюю.

Чоловік різко відступає, і я ледь не падаю на холодний бетон. Переступаючи через дві сходинки, він швидко зникає з поля зору.

— Ненавиджу. Як ти міг?

Стою сама, безпорадно опустивши руки, забувши про нудоту, провадження, роботу. З болем дивлюсь на двері у квартиру Надії. Як вона могла? Моя найкраща подруга… Невидима сила штовхає діяти проти доводів здорового глузду. Ображена жінка здатна на все. А зраджена має право на все і навіть більше.

Ривком відкриваю двері у печеру відьми. Надія саме поправляє макіяж перед величезним дзеркалом у коридорі. Моя поява одразу викликає на її доглянутому обличчі маску зневаги та роздратування. Так дивляться на бруд під нігтями. Так дивляться на суперницю, яку перемогли.

— Чого тобі? — кидає з презирством. Склавши руки під пишними грудьми, колишня подруга таранить мене крижаним поглядом. — І так ясно, як два додати два. Батько моєї Юльки — твій Юрій. Ні, не твій. Був би твоїм, не жив роками на дві сім’ї. Збережи залишки гордості і зникни з нашого життя.

Надія хоче йти, розвертається, натякаючи на завершенні розмови.

А мій світ руйнується. Хочеться кричати, вити. Або заснути, щоб реальність видалась страшним сном.

— Стій, — щосили хапаю розлучницю за лікоть, розвертаю на себе. Удвічі ширша, сильніша і дужча, вона виривається з хватки.

— Руки забрала, дурепа, а то поліцію викличу зафіксувати побиття. Тоді побачимо, якої заспіваєш, опинившись на вулиці без роботи. Ти ж розумна жінка, Бодя! Сама знаєш, що не будеш щаслива з чужим чоловіком. Юрій давно для тебе чужий. Давно… Ти не народила йому дитини. А я народила дочку, яку обожнює, про яку дбає. Дай нам спокій, розлучить без скандалу, по-тихому.

— Надю, ми ж дружили.

Мій голос схожий на жалісливе скавуління собаченяти, яке викинули на смітник у дощ.

— З тобою дружила, Юрія покохала… Головне, те що є зараз. У мене дитина від Тосканова. Факту не змінити.

— Яка ж ти стерва. Чому одразу не сказала?

Розводить руками.

— Юра заборонив.

— А Маркіян знає?

— Яке тобі діло до Маркіяна? — зривається колишня подруга.

Колишня подруга. Теперішня зрадниця.

— Тебе убити мало! Ти серце мені вирвала.

— Я тебе прошу! Де в тебе є серце? Поводишся, як королева, а насправді нуль без палички. Мильна бульбашка! Пшик!

— Яка ж ти стерва!

На наші крики з кімнати вибігає перелякана Юля та, побачивши мене, знову заходиться ревом.

Придивляюсь до малої, шукаючи схожість із законним чоловіком. Я справді наївна дурепа, не помічала нічого раніше. Мені зрадили під самісіньким носом, дитина найкращої подруги — копія мого коханого. Таке ж овальне личко, прямий носик, виразні, глибокі очі, русяве волосся. Навіть його вираз обличчя, коди чимось не вдоволений, або роздратований.

— Бодя, іди геть! Не лякай дитини.

— Богдана! Мене звати Богдана!

Востаннє сконцентровуюсь на Юлі. Невинна дитина плаче. Вона — помилка мого чоловіка. Вона — апокаліпсис мого світу.

— Ненавиджу, — шепочу.

Ненавиджу маленького янгола, який вкрав щастя і спокій.

Щосили гепнувши дверима, залишаю квартиру, де величезна частина мене вмерла.