РОЗДІЛ 2 БОГДАНА "Скучили за мамою?"

З нерозумінням дивлюсь на знайомі черевики. Півгодини тому Юра не міг розмовляти, бо проводив важливі перемовини, а зараз знаходиться у квартирі Надії, заспокоює дитячі істерики.

Щось неприємне і холодне вовтузиться в області сонячного сплетіння. Ситуація банальна, як в анекдоті. Я звикла нічому не дивуватись, але Юрій… Мій коханий чоловік.

Ми познайомились одразу після закінчення мною вишу у компанії спільних знайомих. Це було кохання з першого погляду. Я пам’ятаю кожну мить, проведену у вечір нашого знайомства. Харизматичний, високий шатен, який звик години проводити у спортивному залі, полонив гострим розумом, дотепністю, життєвою жвавістю. З ним було приємно розмовляти про все на світі: від зірок до дрібних побутових питань. З ним було неймовірно в ліжку: від скромності і ніжності до всеосяжної пристрасті. Ми з півслова розуміли один одного і всього через кілька місяців з’їхались. Моя кар’єра у прокуратурі тільки починалась, його справа — підіймалась з нуля.

Щоденні клопоти, проблеми, робочі нестиковки завжди залишались за межами нашого житла. Я все робила для того, аби коханий відчував підтримку, не переймався побутом, не думав про кляту іпотеку, ремонт, майбутній переїзд, їжу в холодильнику, одяг у шафі. Кругом я… Про мої проблеми ми не говорили. Не те щоб Юрія не цікавила моя робота. Просто сама я вирішила не скаржитися, як би важко не доводилось. Мій стальний характер проявлявся лише в стінах кабінету та суду.

І слова Надії про жіночність боляче дошкулили, тому що для чоловіка я — взірець стриманості, ніжності та турботи. Для нашої ідеальної сім’ї не вистачало лише малюка.

— Тихо, Юлечко, тихо. Моя квіточко, не плач. Ти ж така розумниця, красуня, — вмовляє Юрій малу, а в мене серце пропускає удар.

Ну, благовірний добре ставиться до Надії та її дівчинки, але подібні мусі-пусі — нонсенс.

Обережно скидаю взуття, навшпиньках підкрадаюсь до прочинених дверей у вітальню. У грудях головний орган готовий розбити ребра, вирватись, вмерти. Дикий страх почути, чи побачити щось не те, перетворює ноги у вату.

Це ніби стояти на скалі, з якої точно пригнеш і розіб’єшся об величезне каміння на дні прірви.
Богдано, зупинись! Візьми себе в руки! Через хвилину все проясниться, і ти червонітимеш від сорому за безпідставні звинувачення.

Намагаюсь думати розумом, згадую про презумпцію невинуватості, конституційне право кожного, у тому числі законного чоловіка.

— Тихо, донечко… Моє янголятко…

Тіло пробиває електричним струмом. Що? Я божеволію? Чи галюцинації — наслідок отруєння? Яка донечка?

Задихаюсь. Горло спазмує, руки німіють, кров застигає. Складається враження, що я пірнаю у крижану воду, а коханий зумисне тримає мою голову, щоб захлеснулось, втопилась, не заважала йому жити з його донечкою… Чіпляюсь пальцями за стіну, намагаюсь дихнути. Ні… Не накручуй себе.

Закусивши губу до крові, до терпкого присмаку у роті, знаходжу сили переступити поріг спальні найкращої подруги. Побачена картина вражає. Коханий стоїть до мене спиною, тримає на руках дівчинку у рожевому комбінезоні, щось показує за вікном. На його обличчі стільки турботи і любові, що я вмираю вдруге. Навпроти прекрасний батько. Мрія. Але дитина на його руках — чужа. Чи не чужа?

«Тихо, донечко. Моє янголятко», — боляче пульсує у скронях.

— Що ти тут робиш?

Моє питання застає Юрія зненацька. Широко розкриті очі, у який тонула від кохання, дивляться вороже, колюче. Так, я прийшла невчасно. Але я маю право почути правду. Мала на його руках також озирається на мій голос і … лякається від несподіванки. Її голосний дитячий крик прорізає секундну тишу між «до» та «після».

— Чшш… Я поруч, — бавиться Юрій з дитиною, а коли та заспокоюється, стріляє у мене блискавками.

— Чого волаєш? Юля боїться.

— Я поставила питання, — ковтаю клубок у горлі. — Що ти робиш у квартирі Надії? Хвилин тридцять тому я скаржилась на погане самопочуття, просила приїхати, а ти відмовив, пославшись на термінову нараду. Та насправді… Насправді ти тут… Я нічого не розумію...

— От давай без драмгуртка! Не дивись такими очима, немов застала у ліжку з коханкою.

— Чому ти називаєш Юлю донькою?

— Не верзи нісенітниць, — відмахується чоловік. І втретє за сьогодні вбиває. Ненавиджу, коли з мене роблять дурепу! Я не дурна, не наївна, не сліпа.

— Не кожний батько так щемливо турбується про свою дитину, як ти про чужу. Я вимагаю пояснень.

— Годі, Бо-дя!

Моє ім’я зумисне протягує по складах. В цей важкий момент з його губ воно злітає як прокляття, як матюк, як образа. У чотирьох буквах криється ненависть, якої раніше ніколи не помічала в хорошому інтелігенті Юрію Назаровичу Тосканову. Богданочка, Дануся — тільки такими іменами називав. Навіть не Богдана. А тут Бо-дя… Немов губами Надії озвучив. Для неї зі школи я Бодя.

Важкий видих вилітає з грудей. Мені завдають удару в область сонячного сплетіння, спалюють заживо.
Раптом різкий біль пронизує живіт. Однією рукою хапаюсь за диван, щоб не впасти. Іншою долонею прикриваю прес. Болить, тягне до самісінького хребта. Та Юра закочує очі.

— Залиши вистави для судових засідань, — рявкає. — Не так вже і погано, якщо бродиш по поверхах та чужих квартирах.