РОЗДІЛ 1 БОГДАНА "Задача на одну дію"

— Надю, зупинись.

— Не всім бути Дюймовочками. Умм… Смачно!

Подруга Надія щедро відламує ложкою тістечко, доправляє чергову порцію до рота, апетитно пережовує. Їй до смаку.

До горла підступає нудота, і я поспішаю розвернутись до вікна, за яким рясно ляпотить осіння мжичка. Мжичка осіння, а на календарі місяць грудень. Паскудна погода. Так хочеться справжньої зими, лапатого снігу, тріскучого морозу. Мабуть, наступне покоління бачитиме зимовий холод хіба відкривши дверцята морозилки.

Надя мурличе від задоволення, привертаючи мою увагу.

Дружимо ми давно, зі школи. Сиділи за однією партою, ділились горем та радістю, і зараз впевнено крокуємо по життю пліч-о-пліч. А нещодавно колишній чоловік придбав їй квартиру у нашій новобудові поверхом нижче. Тож тепер усі свята та вихідні ми проводимо разом: я, мій Юрій, Надя та її донечка Юля. Проводимо дружно, весело, по-родинному затишно. Я завжди міряла про сестру, і Надійка замінила рідну душу.

З Юрою вона теж знаходить спільну мову. Як тільки щось зламається, мій благовірний вкроїть часу допомогти.

І мені абсолютно все одно, що і як їсть подруга. Та на цю хвилину, коли сидимо в кафе у мою обідню перерву, я відчуваю дискомфорт від її тістечка та апетиту. Зітхаю.

— Ей, красуне, що з настроєм?

— Та так. На відпочинок хочу.

— Ну, складно пахати рік, як коняка, без відпустки. Треба давати волю внутрішнім бажанням. Наприклад, раз пропустити тренування у спортзалі та побалувати себе смачненьким тістечком. Або, як мінімум, пити каву з молоком і цукром, — киває на мою чашку. — Богдано, не можна жити як робот, суто по графіку, з педантичним дотриманням правил у їжі, побуті, спілкуванні.

Останні слова чіпляють за живе, бо потрапляють у десяточку. Рік тому мене призначили на відповідальну посаду. Я заступник керівника прокуратури. Майже триста шістдесят п’ять днів тягну на плечах процесуальне керівництво та особисто підтримую державне обвинувачення в суді по найрезонансніших кримінальним подіям. Майже триста шістдесят п’ять днів зробили з мене людину, зациклену на паперах.

— Відповідальна посада вимагає відповідальності у всьому.

Надя пирскає іронічним смішком.

— Бодя, не перебільшуй. Ти жінка — і це найголовніше. А жінкам властиво бути слабкими.

І вона знову відрубує шматок. Нудить. Господи, як мене нудить. Мабуть, ці дні на носі.

— Як твої успіхи у пошуках роботи? — цікавлюсь, пригадавши, що вчора у подруги планувалась співбесіда.

Надія жодного дня ніде не працювала. Спочатку її забезпечували батьки, потім — колишній чоловік Маркіян. Маркіян і досі сплачує аліменти на Юлю, яку залишив одразу після народження. Причиною розпаду зразкової сімейної пари стала зрада Маркіяна. Ніяк не віриться, що люблячий чоловік і татусь повівся на якусь вертихвістку. Та слів з пісні не викинеш. Після швидкого розлучення, він переїхав з міста, і більше я з ним не спілкувалась. Маленька Юля росте без батька. Ми з Юрою всіляко намагаємось допомогти одинокій матері, підтримати, порадити.

Своїх дітей немає.

Надія недбало махає рукою, мовляв, чергова спроба зазнала фіаско.

— Не хочуть брати на роботу без досвіду роботи. Замкнуте коло якесь. Я кажу, а де взяти досвід, якщо всі відмовляють. Ніхто не розуміє, як це самій виховувати маленьку дитину. Кому потрібні чужі проблеми?

— Хочеш, я поговорю з Юрою, щоб пошукав вакансію на фірмі. До речі, розкажу по секрету, він планує відкрити нову філію. Місця будуть, і ти зможеш почати без необхідного досвіду.

— Справді? — зблискує очима. — Ти попросиш за мене?

Перехилившись через стіл, стискаю теплу руку подруги.

— Звісно, люба, ти ж мені як сестра.

— Дякую! Не уявляю, як би жила без вас з Юрою. Так, мені час бігти. Няня просила не затримуватись. І ще… ще просила аванс.

Надія ніяковіє, потуплює погляд.

— Вибач, я забулася. Зараз скину тобі на карту. Але ти знаєш, Юрі — ні слова.

Подруга змовницьки кліпає очима. Хіба вона дурна здавати пташку, яка несе золоті яйця?

— А в тебе які плани на сьогодні? — цікавиться вона, вкладаючи телефон у сумку.

— Насмішила. Які плани в прокурора в робочий час? Зараз в суд їду. Важливе засідання.

— У тебе всі засідання важливі, — сміється у відповідь. — Інколи дивуюсь, як Юрка живе з чоловіком у спідниці.

На мить застигаю на подрузі враженим поглядом. Але роки праці навчили тримати емоції під контролем і не дивувати спонтанним словам співрозмовників.

— У нас прекрасна сім’я. Ти ж знаєш.

— Просто ти геть збігалася. По-дружньому шкода найкращої подруги.

— Якби вдалось народити… Можливо, все склалось по-іншому.

Або мої слова звучать тихо, або за метушнею з курткою Надія не чує нарікань.

Чмокнувши одна одну в щоку під нашою улюбленою кав’ярнею, прощаємось. Я беру курс в суд, Надія — додому міняти погодинну няню, послуги якої я добросердно оплачую таємно від коханого. Сподіваюсь, добра справа зарахується на небесах і стане плюсиком у моїх нескінченних проханнях про маля.